Наведені далі міркування – не рецензія в строгому значенні цього слова. Це метакритичний розмисел, безпосереднім поштовхом до написання якого стала любов до поетичного слова. Тому мої роздуми – суто суб’єктивні, тим є умотивований підзаголовок мого відгуку.
      Про народження-з’яву поета найкраще можуть сказати лише його вірші:
      Ось так легко і невимушено говориться у вірші «Наша доля», де автор подає своє розуміння життєвої місії і з першого рядка полонить та заворожує увагу читача. Його поезія –  м'яка, лірична, лаконічна і точна, вимогливо прискіплива і беззахисно щира. Осмислюючи ці рядки, ще раз переконуюся, що Господь-Бог людину наділив даром – глибоко проникати у сенс буття, в питання Всесвіту, Вічності. Людське життя, його наповненість — це вічна філософська тема, що завжди хвилювала літературу. Тому так часто у віршах зустрічаємо розмисли щодо екзистенційних шукань. І поезія пана Олександра – не виняток.
     Вірші – як люди, усі різні: є такі, які легше сприймаються на слух, є такі, що вимагають вдумливої праці над текстом. Поезію Олександра Куцого можна декламувати, слухати в авторському виконанні, можна співати, а також вдумливо читати, залишаючись із книгою сам на сам.
     Щодо читання, то в мене цей процес є особливим, більше схожим на ритуал. Зі швидкістю один вірш у день просуваюся вишуканою книжечкою, час від часу гальмуючи на тій чи іншій сторінці, зачудовуючись не лише витонченим словом, а й майстерним оформленням з особливою поліграфічною любов’ю, погладжуючи лискучі папірці (мені, як жінці, важливі найдрібніші деталі), вдивляючись в майстерно підібрані картини-ілюстрації, фотографії. Все це створює відповідний настрій. Такий темп влаштовує нас обох – і мене, і, я гадаю, збірочку також. Книга, як жива істота радіє, що в ній є постійна потреба, а я тішуся, що можу долучитися до витонченого спілкування з гарною високопробною поезією та водночас зазирнути у найпотаємніші куточки душі іншої людини – відвертої, емоційної, і, як мені здається, дуже доброї та чуйної.
      Переважна більшість творів збірки «Шарапанівські світанки волошкові» про батьківщину і змушують шанувальників поетичного слова через її своєрідне бачення глянути на сьогоденне наше буття. Заглибившись у цей поетичний світ, з приємністю пізнаємо навіть сірі будні через призму уяви її творів, співпереживаємо разом із нею.
     Збірка приваблює мене тим, що дозволяє сприймати вірш не як мозаїку, а як многогранник, як єдність змісту і форми, знаку і підтексту, кольору і звуку, руху, доторку і запаху… – і все це в сукупності своїй відтворює неповторність, оригінальність і чуттєвість оточуючого нас світу, у якому владарює Автор як творець усіх законів, етичних, естетичних норм, так блискуче представлених на поетичному полотні:
      Пан Олександр – лірик, його слово струменить скрипковою мелодією серця. Поетична палітра повниться переливами метафоричності, глибинним філософським підтекстом думки, що причаїлася поміж традиційних строф. Мені здається, що він намагається картини природи пов’язати з душевними настроями, тому здебільшого і вдається поєднати духовну спорідненість ліричного героя з навколишнім світом насиченим гамою барв, мелодій і голосів рідної, б?тьківської землі. Початківець так не напише. Втім, не напише він і такої строфи:
      Так може писати лише людина, човен якої у хвилях житейського моря зазнав неабияких випробувань і досвіду. Це щира сповідь душі, де повнота почуттів переливається то всеохоплюючою ніжністю, то щемливою ностальгією:
     Таке особливе поєднання, на перший погляд, ніби приховує деталі, стає на заваді бажанню роздивитися, розібрати на складові, зазирнути «за завісу», у поетичну лабораторію митця. І разом із тим, саме така цілісність допомагає прогледіти, як спрацьовують усі грані на створення гармонійного художнього образу.
      Автор йде в поетичному світі за покликом серця. Ось як він пише про «стареньку материну рожу»:
      Навмисне не втрималася, процитувала майже увесь вірш, аби не переривати настрою та художньої емоції, що вирує. Метафоричність цитованої поезії викликає в уяві читача не просто оприявлення картин природи, а олюднення її.
     Тому поетична сфера автора – це передовсім та психологічна діалектика, гра думки, гра інтелекту, спрямована головним чином на трепети душі, на безмежно мінливі й часом таємничі духовні феномени людського життя. Це рефлексійна діалектика, яка, проте, не є самозаглибленням-самокопанням, а швидше уважним, не позбавленим навіть легкої іронії шуканням реального сенсу істини в тихоплинній мінливості станів душі та неосяжності світу, в якому існує ліричний герой і сам поет:
    Це професійне шукання себе у величезному потоці життя. Це щира сповідь поетичної душі, де глибочінь почуттів переливається то всеохоплюючою ніжністю, то щемливою ностальгією. Але понад усе, відчувається ще й інша хвиля цієї чуттєвої поезії – оптимістична, стверджуюча і життєлюбна:
     Після долучення до прочитання збірки «Шарапанівські світанки волошкові» декому може здатися надмірною романтична заанґажованість Олександра Артемовича у власному поетичному баченні нашого сьогодення. Але ж саме за це ми, свідомо чи підсвідомо, й величаємо поетичне слово, яке підносить нас над реальною буденщиною до космічних почувань. Оце і є з Божого благословення доторк до Істини. А в поезії великою таїною і безцінним скарбом є навіть стежка, хода, хоч якесь наближення до неї, до Істини.
     Тому поет, який уміє повноголосо співати про погідний «день душі», не хоче затаювати від нас і своїх гіркот, і болів, – всього того, чим, власне, й живе людина. Гадаю, в нашу літературу прийшов іще один цікавий поет зі своїми темами, зі своєю культурою вірша.
     Пане Олександре, Ви – поет різнобарвний і різноплановий, Ваша лірика тонка, символічна, метафористика глибока, образи розмаїті. У Вас вийшла надзвичайна українська казка, сповнена незабутніх ароматів та барв, що радує передчуттям нових, чистих і глибоких гармоній.
      З роси і води. Натхнення і народження-з’яв нових віршів та нелегкого сходження на вершини сонцесяйної Поезії. Щиро дякую за подаровану естетичну насолоду!