Навесні Україну сколихнули протести мешканців містечка Яготин під Києвом, які були проти розташування у місті Пункту тимчасового розміщення для біженців. У повідомленнях ЗМІ з’являлася інформація з різними аргументами, основними з яких були: «Вони не нашої віри», «Відберуть робочі місця». 

Насправді пункт, який збираються відкрити у Яготині, не перший подібний в Україні. Вже багато років такі існують в Одесі та Мукачевому. Пункти тимчасового розміщення для біженців (ПТРБ) – установи відкритого типу, фактично гуртожитки, які знаходяться у підпорядкування Державної міграційної служби. Там живуть люди, які отримали статус біженця, статус особи, що потребує додаткового захисту або знаходяться в процедурі отримання цих документів. 

Номінальна адреса розташування одеського пункту тимчасового розміщення – безпосередньо Одеса, але насправді ця місцевість вже вважається передмістям, приватним сектором. Місцеві називають її Чорноморка. Для того, щоб дістатися центру, знадобиться не менше години, а ось до моря можна дійти пішки. Навколо пункту кілька приватних будинків, санаторіїв і багато зелені.

 Хоч ніхто не обмежує людей у пересуванні, установу все-таки огороджено парканом. На території два будинки – адміністративний і гуртожиток, в якому живуть біженці. Пункт розташований на території колишнього дитячого садочка. Напевно ще з тих часів тут зберігся дитячий майданчик. Зараз майданчик став по-справжньому інтернаціональним – тут граються дітлахи з усього світу.

Метрів через п’ятдесят на лавці перед будинком адміністрації сидять кілька чоловіків: Амро з Палестини, Бахадур (ім’я змінено) з Таджикистану та Алі з Сирії. Загалом там мешкають представники понад десяти країн, серед яких: Афганістан, Ефіопія, Сомалі, Малі, Гамбія, Конго, Пакистан, Кот-д’Івуар, Судан. Зараз у Пункті живуть близько 80 людей, хоча він розрахований на 200. Адміністрація пояснює: у половині приміщень ремонт та й охочих наразі не так багато.

 Сьогодні видають продуктові набори, саме тому біля корпусу адміністрації людно. Такий набір отримує кожен мешканець Пункту раз на місяць. У ньому тільки найнеобхідніше – в основному крупи, борошно та консерви. Але з нового року, відповідно до постанови Кабінету Міністрів,  змінився принцип розрахунку продуктів – тепер раціон складається по кілокалоріях. До уваги береться вік та стать. Працівники стверджують, що продуктові набори стали набагато кращими. Додали сир, молоко, вершкове масло, яйця, сметану. Але не все з переліченого біженці отримують кожного місяця. Цього місяця, наприклад, в списку, який показує мені Амро, крім круп і консервів, борошна є згущене молоко, «курка по-домашньому», твердий сир, вершкове масло, яйця.

– Все одно було би краще якби нам давали гроші на харчування і ми могли купити те, що хочемо, – каже Амро.

– Не жалійся, – штовхає його вбік Бахадур з м’яким докором.

Бахадур найстарший з усіх, тому дозволяє собі жартувати над Алі і Амро. Між собою вони говорять арабською. Для Алі і Амро вона рідна, а Бахадур місцевий поліглот – знає не тільки арабську, а ще кілька іноземних мов. У нього 30 років досвіду роботи в журналістиці. За його словами, в різний час працював у п’яти газетах, інформаційних центрах, на державному телебаченні.

Бахадур запрошує до себе в гості. Піднімаємося на ганок житлового корпусу та повертаємо ліворуч. Коридор напівтемний і порожній. Тільки біля дверей в кімнати стоять пластмасові полички для взуття.

Перше, що відчуваєш, переступаючи поріг – запах свіжих квітів, а через секунду долинають звуки інструментальної музики. Кожний куток додає шматочок до мозаїки особистості власника: зліва від дверей імпровізована виставка люльок для куріння, поруч – сніп пшениці і велике видання «Кобзаря». Відразу під вікном стіл з ноутбуком, з-під низу виглядає об’єктив фотоапарату. Він мешкає тут з дружиною. А діти, які теж приїхали з ним з Таджикистану, займають сусідню кімнату.

– Взагалі, моя проблема в тому, що я завжди говорю те, що думаю, – пояснює з посмішкою Бахадур. У мене одна ідея, можна навіть сказати ідея-фікс – свобода мого народу від російського ярма. Моя країна перебуває в залежності від Росії. Наше керівництво зараз це «колгосп», який підпорядковується Росії. Вони «видавлюють» з країни протестну масу – молодь, і вона їде на заробітки в РФ замість того, щоб змінювати щось вдома.

 Відразу відчувається, що це – його улюблена тема, про яку він може говорити годинами. Розповідаючи про несправедливість влади, дістає з шухляди книгу, сторінок на 300.

– Це моя книга. Тут філософські есе про Бога, статті на теми політики, економіки. Видав ще в Таджикистані. Я був не останнім журналістом у своїй країні, в Інтернеті можете поцікавитися.

Цікавлюся. Google видає багато статей, у яких згадується про оголошення безстрокового голодування незалежним журналістом. Саме після цього він поїхав з країни. В Україну потрапив на початку 2014 року. Як він каже: «Янукович втік від вас, а я приїхав». Про минуле Бахадур говорить натхненно, а чим ближче підходимо до теперішнього, тим більше похмурніє. У Пункті він з сім’єю вже близько року. До того як потрапити сюди, вони знімали квартиру, поки була фінансова можливість. Найбільше, чого він хоче – це повернутися додому.

– Хочу повернутися в Таджикистан. Там кожна собака мене знає. Треба поміняти життя. Заради дітей і дружини. Я зараз думаю про різні варіанти. Мене легко приймуть назад, але доведеться стати частиною тоталітаризму. Можливо, піду і на це. Я тридцять років боровся і що отримав?

– Як тебе звуть? – дивиться на мене великими чорними очима дівчинка років семи. Вона говорить майже без акценту. Взагалі діти тут стають перекладачами для батьків, особливо для матерів, які через культурні особливості часто не працюють, набагато менше спілкуються з зовнішнім світом. На їх плечах лежить піклування про сім’ю, де часто буває по п’ятеро-шестеро дітей. 

У Хадідже – шестеро. Двоє підлітків вже працюють на ринку вантажниками, а ввечері спішать на заняття у вечірню школу. Одна, Маріам, ще зовсім маленька, їй немає і двох років,  вона народилася вже тут, в Україні.

 – Заходьте в кімнату, чоловік краще говорить, ніж я, – збентежено посміхається Хадідже.

Сім’я приїхала з Афганістану, з Кабулу. Вони належать до шиїтів-хазарейців, які жорстоко переслідуються представниками руху Талібан. Покинули країну ще у 2008 році, коли свекра Хадідже таліби забрали в заручники. Вимагали великий викуп, врятувати його так і не змогли. Спочатку вони намагалися влаштуватися в Росії, але не вийшло. Приїхали в Україну.

Навіть зараз вони уважно спостерігають за тим, що відбувається вдома, – в Афганістані. Чоловік Хадідже показує роздруківки новин з Інтернету, де йдеться про чергові напади талібів.

– Ось цій дівчинці було лише дев’ять років, а що вони з нею зробили, – на фотографіях жахливі зображення жертв терактів та нападів. У тексті ручкою підкреслені слова «хазарейці» та «шиїти».

Чоловік Хадідже не може працювати. У нього типова для біженців хвороба – проблеми зі спиною. Єдина різниця  – отримав він її працюючи вантажником на ринку в Росії, а не на «7-му кілометрі». Зараз вантажниками працюють двоє його синів. Зранку робота, а ввечері навчання у вечірній школі.  

 Заходить маленька Маріам, в руках – пачка соку, який сьогодні сім’я отримала у продуктовому наборі.

– Вам вистачає продуктів, які тут видають?

– Ні, – сумно посміхається Хадіджа. Кожний місяць каші-каші, їх багато дають, але діти не хочуть їсти одне й те саме кожного дня. Ми самі купуємо картоплю, якісь овочі.

Зараз сім’я перебуває в процедурі отримання документів, а точніше – оскарження в суді рішення про відмову України надати їм офіційний статус. Чим все закінчиться – ніхто не знає. Батько бере маленьку Маріам на руки і садить до себе на коліна:

– Вона – українка, – каже з гордістю, – вона народилася тут, а значить зможе отримати громадянство.

* * *

Хтось живе в Пункті кілька місяців, а хтось затримується на кілька років. Одним легше вдається знайти роботу і адаптуватися до нового соціального, а частіше за все і культурного середовища, а іншим потрібно на це значно більше часу. Комусь щастить натрапити на підтримку і допомогу, а хтось залишається сам на сам з бюрократичною машиною нової для нього держави. Біженці стикаються з тими ж проблемами, що і громадяни України, але їх розв’язання часто дається їм в декілька разів складніше.

odessa-life.od.ua