Віднедавна крамниця канцтоварів «Ластик», розташована по вулиці Рози Люксембург в Полтаві, стала моєю улюбленою. По-перше, вона знаходиться близько до будинку, по-друге, товар у ній небагато дешевший, а по-третє, мені подобається уважне обслуговування продавців.

Одного разу помітила, що серед покупців в «Ластику» багато глухонімих, і продавець Оксана спілкується з ними мовою жестів.

«Усе літо навчалася на курсах при товаристві глухонімих, щоб розуміти цю категорію людей, – пояснює 42-річна Оксана Кожевникова, в одній особі власниця і продавець магазину. – Ми з ними на одній вулиці знаходимося, тому я вважала за необхідне навчитися мови жестів. І тепер ці люди канцтовари купують тільки у нас. Просять відкрити такий же магазин і в спальному мікрорайоні Левада, де вони компактно проживають. Ми з чоловіком Максимом теж мріємо про це, але поки не вистачає засобів».

Кожевникови поселилися в Полтаві понад рік тому. Вони – переселенці першої хвилі з Донецька. Колишні знайомі, повіривши в «русский мир», називають їх «зрадниками» і «бандерівцями». «Ми тут республіку будуємо, а ви втекли!», – телефонують іноді, щоб досадити.

«Ось хто в нашій сім’ї найбільш «пропащий бандерівець», так це син Діма, – посміхається Оксана. – Він перебуває в групі з такою назвою, яка утворилася в соціальних мережах. Синові 14 років, але він чітко розмежовує поняття «націоналізм» і «нацизм». Діма – дуже великий патріот нашої країни. Нещодавно, розмовляючи з моєю дочкою Настею, яка зараз навчається на архітектора у Варшаві, заявив їй: «Якщо усі, як ти, виїдуть з України, хто ж буде її відбудовувати і боротися з корупцією?».

У Полтаві сім’я Кожевникових опинилася зовсім випадково. Коли в Донецьку людям з проукраїнськими настроями стало небезпечно залишатися, подруга Оксани дала їй телефон знайомої з Миргорода, яка здавала курортникам житло. «Взагалі-то зараз вільних місць немає, але для вас знайдемо. Приїжджайте, поселимо!», – радо запросила донеччан жінка. А оскільки Полтава була найближчим до Миргорода містом, де донька Анастасія могла скласти зовнішнє незалежне оцінювання, то сімейство дуже скоро перебралося в обласний центр.

«Якби хтось сказав нам, як одній з моїх подруг в Києві: «Навіщо ви сюди приперлися?» – ми на Полтавщині не залишилися б, – каже Оксана. – Але нам скрізь зустрічалися дуже привітні й добрі люди. Тут взагалі народ більш відкритий і щедрий. Багато речей спочатку нас шокували. Наприклад, коли у Максима відразу ж після переїзду трапилася поломка в автомобілі і він звернувся на першу-ліпшу станцію техобслуговування, один з її клієнтів дуже зрадів тому, що може допомогти біженцю з Донбасу, і запропонував роботу таксиста у своїй компанії. Директор школи з вивчення іноземних мов, де Настя екстерном вивчала польську мову, зробила нам пристойну знижку по оплаті. А конкуренти по бізнесу з великої мережі канцелярських магазинів – ну де це бачено? – приходили до нас знайомитися і ділитися своїми секретами ведення справи.

До речі, господиня цього приміщення, яке ми взяли в оренду, дізнавшись, що ми біженці з Донецька (про що я завжди попереджаю людей), тільки посміхнулася: «Нічого страшного!». Лише через півроку зізналася, що багато знайомих відмовляли підписувати документи з «донецькими». І господиня житла, яке ми разом з батьками Максима знімали цілий рік, теж не побоялася нас пустити до себе, хоча ріелтори попереджали її, що мають негативний досвід роботи з переселенцями. Але найдивнішим для мене було те, що в школі, куди ми віднесли документи сина, батьківські збори... звільнили нас від добровільних внесків на потреби класу. Нас і ще дві сім’ї переселенців. Ми протестували, оскільки в змозі оплачувати витрати, пов’язані з навчанням своїх дітей. Загалом, щоб з нас взяли гроші, нам довелося довго вмовляти батьківський комітет. «Ну дивіться, якщо будете не в змозі платити, скажете», – погодилися батьки Діминих однокласників. Не взяли грошей і в пологовому будинку з наших знайомих, які теж переїхали в Полтаву з Донбасу. Молодий тато дуже хвилювався, у що йому обійдеться перебування дружини і новонародженої дитини в одномісній палаті з усіма зручностями. Але виявилося, що для них це було безкоштовно».

Лише одного разу Кожевникови відчули недовіру до себе саме через свій статус біженців. Другий напрямок їхнього бізнесу – зовнішня реклама. Коли перший замовник на розміщення такої реклами віддавав аванс, Оксана, щоб він не сумнівався в репутації нової фірми, сказала: «Не бійтеся, про нас в Донецьку тільки найкращі відгуки були». І цим дуже злякала молоду людину. Замовник був готовий вирвати з її рук гроші, але стримався, оскільки присутні в магазині покупці почали звертати на них увагу. Зараз його фірма постійно користується послугами рекламного агентства Кожевникових, а про той інцидент чоловік намагається не згадувати.

Максим з Оксаною зізнаються, що раніше політикою не цікавилися, а на Майдан по телевізору дивилися ніби з боку, особливо не вникаючи в суть протестів. Але коли в Донецьку почалися мітинги на підтримку України, учасників яких стали бити палицями якісь молодчики в балаклавах, а міліціонери при цьому сиділи у своїх службових автомобілях і не намагалися їх захистити, подружжя зрозуміло, що на рідне місто насувається щось страшне. І чим далі, тим було страшніше.

«Доля багатьох з тих, хто вийшов тоді на площу з національною символікою, досі не відома, – зітхає Оксана. – Рінат Ахметов закликав донеччан протистояти беззаконню і запропонував власникам автомобілів підтримати мир в Україні триденними гудками клаксонів в певний час. У мене тоді був маленький синій «Сітроен», і я гуділа на ньому, як і багато водіїв, не три, а цілих п’ять днів. Ми гуділи, а Ахметов у цей час виїхав з Донецька. Було таке відчуття, що він зрадив городян, залишивши напризволяще. Я вважала, що нас, патріотів, багато, і ми не пустимо «русский мир» у місто. Але коли 11 травня минулого року призначили референдум про самовизначення так званої «Донецької народної республіки», добра половина мешканців нашої дев’ятиповерхівки пішла і проголосувала «за повернення Радянського Союзу». Сепаратисти, які рвалися до влади, так запудрили людям мізки, що частина населення і сьогодні готова жити в постійному страху, впроголодь і чекати «світлого майбутнього».

У місті з’явилися блокпости, підконтрольні сепаратистам. Якось ми їхали сім’єю на дачу і бачили, як зграя босяків, що понаїхали з області, з гнилими зубами, але зате з автоматами, б’є в колі чоловіка років 60-ти, який посмів їм заперечити. Було страшно від власного безсилля, адже ми нічим не могли йому допомогти і не знали, де шукати захисту. Добре, що син спав на задньому сидінні і не бачив цього кошмару, інакше він запитав би нас, чому ми не заступилися за лежачого, якого копали ногами. Коли через три дні поверталися в Донецьк, на тому ж блокпосту вже стояли професійні військові, а в місті на кожному розі кричали: «Скоро прийде Росія!».

З кожним днем тривога наростала. На моїх очах сепаратисти «віджали» два престижних авто. Потім надійшла моя черга. На блокпосту між Донецьком і Макіївкою мене зупинили якісь люди, на шевронах у яких було написано «Русь», змусили відкрити багажник. «Ні, нам така не годиться, – посміхнулися. – Сюди і пісок не завантажиш, і труп не сховаєш». Друзі потім сміялися: «Ну, Оксана, вгадала ти з покупкою машини. Маленька, та ще й синенька».

Друзів, втім, залишалося поруч дедалі менше. Люди, відчувши небезпеку, почали виїжджати. Ми чекали українських силовиків, сподівалися, що вони швидко і безболісно наведуть порядок у Донецьку. На жаль, не прийшли. Натомість місцеві почали чіпляти на одяг шеврони з написом «ДНР». У їх числі було чимало наших знайомих, колишніх співробітників міліції».

Свою чотирикімнатну квартиру Кожевникови продали за двадцять п’ять тисяч доларів разом з меблями. Кажуть, туди вселився якийсь сепаратист. Вважають, що їм пощастило, оскільки за виручені гроші купили у Полтаві «вбиту» двушку. Інші взагалі опинилися без власного даху над головою. У покинуте людьми житло заселяються «герої Новоросії» – наркомани і алкоголіки, безробітні, котрі записалися в ополченці після закриття шахт, щоб утримувати сім’ї. Місцева влада нагороджує чужими квартирами тих, хто особливо відзначився у боротьбі з «бандерівцями».

«Я тільки одного разу після втечі приїжджала в Донецьк у справах, і більше не хочу, – зізнається Оксана. – Побачила зовсім інше місто. Такі ж красиві доглянуті клумби, чисті, але пустельні вулиці. Ходять тільки люди з автоматами. Ціни шалені. Ті, що залишилися звинувачують у цьому, ясна річ, хабарників на українських блокпостах. Обстановка гнітюча. Кожен, з ким доводилося спілкуватися, обов’язково вивчає, чим ти дихаєш. Таке відчуття, що він заздалегідь хоче тебе образити. Неначе в театрі абсурду побувала. Думаю, пройде ще півроку, і звільняти в Донецьку буде нікого. Тому що там тільки «Кисіль-ТВ» (так в народі називають передачі, які веде прокремлівський телеведучий Дмитро Кисельов. – Авт.), «Оплот» та інформатори у громадському транспорті, що обіцяють світле майбутнє «Новоросії». Люди зі слабким інтелектом досі вірять, що в Слов’янську «фашисти» розіп’яли хлопчика... Ну і, звичайно, там досі між будинками стріляють «Гради». Загалом, жах.

Те, наскільки зараз заляканий народ в Донецьку, можу проілюструвати на одному прикладі. Коли ми з чоловіком їздили туди (щоб вивезти інструменти для виготовлення зовнішньої реклами), на «сепарському» блокпосту всіх чоловіків змусили оголитися по пояс. А Максиму ще наказали зняти штани і лягти на підлогу. Чесно сказати, я думала, він більше не підніметься. Виявилося, так чергові перевіряли, чи не снайпер він – уважно розглядали коліна та лікті. А насторожив їх слід на плечі Максима від ременя сумки, яку він допомагав виносити з автобуса одній з пасажирок, котра їхала разом з нами. Вони подумали, що це слід від автомата. Коли над чоловіком почали знущатися, я підійшла до цієї жінки, попросила: «Скажіть, як все було! Заступіться за нього!». А вона ніби не чує мене – відвернулася і відійшла вбік.

Щоб вивітрився цей дурман з голів людей, потрібні роки. Тому про повернення до Донецька навіть не мріємо. Спочатку ще сподівалися, що ми в Полтаві тимчасово. Але тепер нам настільки добре тут, що кудись їхати вже не хочеться. Я, наприклад, люблю той куточок, де живу. А на Полтавщині стільки всяких чудових місць! Ми вже побували і на Сорочинському ярмарку, і в Опішні, яку вважають столицею гончарного мистецтва, і в національному музеї-заповіднику Миколи Гоголя. Любимо відвідувати полтавський театр... Та й син настільки інтегрувався в товариство своїх однолітків, що вже розмовляє “полтавською говіркою”».

«Мені подобається, що Дімка мислить по-дорослому і патріотично, – вступає в розмову Максим, який, поки ми з Оксаною розмовляли, обслуговував покупців. – Коли дітям переселенців вручили набори канцелярського приладдя, він, не роздумуючи, передав їх на фронт через волонтерів. Та й ми з дружиною в міру можливості допомагаємо бійцям. Оскільки я маю мікроавтобус, то знайомі волонтери частенько просять зібрати по Полтаві приготовані людьми передачі для АТО. Нещодавно відвозив такий вантаж на лінію фронту. Оксана обов’язково до цих поїздок пече пиріжки. Нехай я багато чого не розумію в державному управлінні, але твердо знаю одне: тисячі простих українців загинули на Донбасі, щоб «русский мир» не прийшов сюди. І тим, хто там бореться, без підтримки тилу буде дуже туго.

Так, до речі, у Полтаві я зміг нарешті здійснити свою давню мрію: відкрити магазин канцтоварів. Раніше торгував «канцелярією» тільки з фірмами та підприємствами за безготівковим розрахунком. Так що, як кажуть, не було б щастя...».

Анна Волкова, fakty.ua фото автора