Багатодітна мати, вимушена через бойові дії переселитися з Макіївки до Слов’янська, розповіла «Фактам», як сім’я виживала під обстрілами і що потрібно зробити, щоб люди на окупованих територіях швидко знайшли спільну мову.
    Переселенці з охоплених війною міст Донбасу, яких прихистила християнська громада благодійного фонду «Рука допомоги», виставили свої роботи на благодійній виставці-ярмарку в Слов’янську, щоб зібрати кошти на реабілітацію дітей із зони АТО. Вишиті бісером яскраві картини, в’язані ляльки і, звичайно, мультяшні котики з приголомшливо виразними мордочками. Увесь цей позитив створили люди, які втекли від смерті і пережили страх, біль, розчарування...
    «Це роботи вимушених переселенців, яких наша громада прихистила минулої зими на базі дитячого табору в селі Брусино Краснолиманського району, – розповідає керівник благодійного фонду «Рука допомоги», пастор церкви «Асамблея Божа» Сергій Косяк. – Наш центр тимчасового поселення «Берізка» допоміг втекти від війни сім’ям (біля 300 осіб) та розселитися в інших областях України. Щоб зняти стрес, жінки почали вишивати. І через деякий час у них накопичилося стільки робіт, що виникла ідея провести благодійну виставку-ярмарок, а 10% виручених коштів направити на реабілітацію дітей із зони АТО – Мар’їнки, Красногорівки, Горлівки, які зараз відпочивають у дитячому таборі Святогірська».
    «Жінки тільки рукоділлям і рятувалися від пережитого і думок про туманне майбутнє, – згадує Світлана (учасники ярмарку попросили не згадувати їхніх прізвищ, щоб не наражати на небезпеку родичів, які залишилися на окупованій території. – Авт.). – Ми виїжджали з рідної Макіївки у вересні минулого року, вже після Іловайського котла. Коли на околиці міста, де ми жили, починали працювати «Гради», що посилали снаряди на позиції українців, у нас весь будинок тремтів. А ми... вмикали голосніше музику і намагалися заспокоїти дітей, які запитували: «Мамо, навіщо вони стріляють? Хочуть нас убити?». Тепер, коли в будинку, де ми живемо в мирному Слов’янську, грюкають двері під’їзду, діти заспокоюють мене: «Мамо, не бійся, це не вибух. Це хтось увійшов до під’їзду».
   Світлана розповіла, що на виставці-ярмарку є роботи чотирьох її дочок – від чотирьох до одинадцяти років. П’ята донька вже доросла, у неї своя сім’я.
   «Таких гумок, як ми, ніхто не плете, це ми в німецькому журналі підгледіли!», – радісно повідомила мені дев’ятирічна Даша. Удвох зі старшою сестричкою Танею вони провели на виставці майстер-клас з виготовлення яскравих фенечок.
   «В окупованій Макіївці з кожним днем ставало все страшніше жити, – згадує Світлана. – Наш район, правда, не сильно обстрілювали, але по вулицях постійно роз’їжджала військова техніка. Приміщення євангельських церков «нова влада» забирала під свої потреби у першу чергу, оскільки вважала православ’я єдиним істинним віросповіданням. І це переконання у них дивним чином уживалося з культом Леніна і Сталіна, які викорінювали релігію. Тепер дітям, які залишилися на території так званої «ДНР», змолоду прищеплюють комуністичну ідеологію: навесні донецьких школярів приймали в піонери. Пасторів євангельських церков і в Горлівці, і в Макіївці, і в Слов’янську брали в заручники, били, катували. У Донецьку захопили і побили пастора Сергія Косяка, який організував молитовний намет, щоб молитися за мир і єдину Україну, зірвали молодіжне богослужіння. Я думаю, істинно віруючі православні люди ніколи б так не вчинили: Ісус закликав любити навіть ворогів своїх».
   Виїхати в Слов’янськ родині Світлани допоміг благодійний фонд «Рука допомоги», яким керує пастор євангельської церкви «Асамблея Божа» Сергій Косяк. Власних коштів у них не було – в окупованій Макіївці перестали виплачувати допомогу на дітей. Чоловіку Свєти, колишньому гірникові, травмованому на виробництві, пенсію і регресні виплати по інвалідності також не платили.
   «Зараз багато знайомих чоловіка, які теж шахтарі, взагалі сидять у неоплачуваних відпустках, – розповідає Світлана. – У шахти не поставляють деревину і метал для кріплення виробок. А найближчі посадки давно повирубали. Мама скаржилася, що шахтні селища, які залишилися без захисних зелених насаджень, обпалюють гарячі літні суховії. Не знаю, відкачують чи ні воду з призупинених шахт, бо якщо цього не робити, то може статися справжня катастрофа – аж до підтоплення селищ».
    Залишившись без роботи, багато українців виїхали з окупованих міст. Втім, деякі чоловіки, щоб заробити грошей, пішли в ополчення – «на блокпостах стояти», адже активні бойові дії, за словами моєї співрозмовниці, в Макіївці не велися. Проте були й ідейні. Наприклад, сусід Світлани. Навідавшись додому за речами, вона побачила, що дитячий майданчик, зроблений руками її чоловіка для дітлахів всієї округи, просто стерто з лиця землі.
   «Наша родичка, яка наглядає за будинком, розповіла, що діти цього сусіда-ополченця, шести і дев’яти років, зі словами: «Раз ви поїхали, значить, ви вже не наші», витоптали клумбочки, зруйнували пісочницю і зібрану з шин дитячу вантажівку, з якої хлопчаки влітку не вилазили, – обурюється Світлана. – Боже, навіщо ця людина так налаштувала своїх дітей? Зрозуміло ж, що ідея знищити улюблене місце для ігор прийшла аж ніяк не в дитячі голови. Побачивши хлопчаків, я пригостила їх цукерками і запитала навпростець, вказуючи на те, що залишилося від майданчика: «А якби мої діти так вчинили, ви хотіли б з ними дружити?». Хлопчики опустили очі, вибачилися і зізналися, що самі не розуміють, навіщо вони це зробили».
    Свєта говорить, що додому її сім’я зможе повернутися лише тоді, коли туди повернеться Україна. Родичі, які вимушено залишилися в Макіївці, за словами співрозмовниці, виживають насилу. Продукти удвічі дорожчі, ніж у Слов’янську. А про те, як подорожчали дитячі підгузники, пральний порошок, – навіть говорити не доводиться. Ці предмети першої необхідності їм взагалі не по кишені. Усі матусі зараз сподіваються лише на гуманітарну допомогу.
    «У мене, 40-річної матері п’ятьох дітей, є будиночок в Макіївці, але я – бомж! – сумно констатує Світлана. – Спасибі, церква та благодійний фонд допомогли орендувати і відремонтувати квартиру на новому місці, у звільненому Слов’янську. Діти ходять до школи. Усі живі, і то вже добре. Адже по дорозі до Макіївки, коли поверталася за речами і документами, нашу електричку обстріляли, і я мало не загинула...».
   Це було 22 січня. Електропоїзд зупинився десь приблизно між Горлівкою та Ясинуватою і пасажири кинулися врозтіч. А Світлані випадково зустрілися українські військові, які й відвели її в розташований неподалік бліндаж.
   «Після обстрілу, що тривав шість годин, з бліндажа мене вивели вже ополченці і відправили в Пантелеймонівку (селище міського типу, «супутник» Горлівки. – Авт.), – згадує Світлана. – Там місцеві жителі прихистили мене на ніч, до першого автобуса, і... влаштували нехитрий допит. Вивчали мій паспорт і дитячі документи. Дуже детально розпитували про мій будинок в Макіївці, про сім’ю. Потім зізналися, що просто хотіли переконатися, що я не коректувальниця «з радіомаячком в одязі». Мовляв, по телевізору їх постійно закликають виявляти підозрілих осіб, які можуть допомагати українській армії.
   Розійшлися ми по-дружньому (посміхається). Я не засуджую їх за підозрілість. Що поробиш, якщо на людей обрушується такий шквал агресивної російської пропаганди? І ніякої ж альтернативи! Взяти хоча б того мого сусіда, двоє синочків якого розламали дитячий майданчик. Адже до війни ми жили цілком мирно. Або літню сусідку, з якою ми, можна сказати, дружили. Я помітила, що вона почала все частіше заговорювати про політику, з образою згадувала тих, хто поїхав. Неначе жити в евакуації, куди неможливо взяти з собою весь будинок, так вже легко! Особливо з неповнолітніми дітьми на руках. Але як тільки у цієї пенсіонерки почався городній сезон і стало ніколи дивитися телевізор, її тон тут же змінився, напруга з наших бесід зникла. Ми мирно обговорювали спільні життєві проблеми. Знаєте, як в анекдоті: «У бабусі поламався телевізор, і їй полегшало!». Думаю, що якщо відключити або якось заблокувати цю пропаганду, то прості люди швидко помиряться».
    Історія моєї співрозмовниці ще не найстрашніша. У звільненому від окупантів Слов’янську влаштувалися багато вимушених переселенців з Горлівки, які втекли звідти в період жорстоких обстрілів, з Авдіївки, Мар’їнки... Деяким з цих сімей повертатися вже нікуди, навіть якщо війна закінчиться – будинки зруйновані.