Викладачка української мови з Донецька Наталія Кантаровська – уродженка Росії (Ростовська обл.). «Взагалі-то школу я закінчила в Дружківці. Уся сім’я була російськомовна, – розповідає Наталя. – Українську філологію вибрала завдяки своїй вчительці, яка зробила з мене патріотку в досить ніжному віці. Закінчивши університет, я працювала за фахом. Мій чоловік – родом зі Стрийського району Львівської області. Познайомилася під час навчання в Донецькому університеті. Тоді була мода: молодь зі східних регіонів їхала здобувати освіту на Захід України і навпаки. У Донецьку в нас була хороша робота, все складалося непогано. Але коли з початком бойових дій вирішили виїхати до Львова, всі мотиви у нас переплелися: чоловік їхав додому, 15-річна дочка хотіла вчитися у Львівському фізико-математичному ліцеї, одному з найсильніших в Україні, а я – тому що так склалися обставини». 

Подруга Наталі по нещастю, теж педагог, Ельвіра Пивовар до Львова теж приїхала з Донецька. У неї двоє дітей. Старша, 27-річна Еліна, – інвалід з дитинства. Молодша, Суламіта, – майбутня «велика піаністка». Вдома вчилася в школі для обдарованих дітей при консерваторії. Вибираючи місце майбутнього проживання, жінка також враховувала інтереси своїх дітей. 

«Ми виїхали одними з перших, – розповідає Ельвіра. – Проїхали одинадцять областей. У кожній області жили по кілька днів. Можна сказати, діти вивчили географію України. Довго вагалися: не знали, чи слід їхати до Львова. Думали, в Україні пройдуть президентські вибори, питання буде вирішене, і ми повернемося додому. Не склалося». Зараз вона вже не пов’язує свою долю з Донецьком. Хоча каже, що там їм було добре. Висока заробітна плата, комфортне середовище. Як, до речі, і у більшості вимушених переселенців.

«У мене в голові не вкладається, що того міста більше немає, – каже Еліна. – Раніше наше місто називали діловою столицею України. Дуже гарне місто. Ніхто не міг подумати, що таке станеться. Я розумію, що нормального життя там ще довго не буде. Повернутися туди начебто і можна, але куди? У Львові намагаюся продовжити те, чим займалася протягом останніх шести років, – пишу статті для різних сайтів. В основному це реклама товарів і послуг. Згодом хотіла б відкрити власну студію для просування різних сайтів в пошукових системах. З цією метою взяла участь в проекті «Новий відлік», організованому спільно Міжнародним фондом «Відродження» та ГО «Клуб ділових людей». За результатами навчання отримала грант. Тепер у мене є новий комп’ютер. Що ж стосується інших перспектив, то після подій в Донецьку боюся будувати якісь плани. Було їх багато, а що з цього вийшло?». 

Ще більш категорична щодо можливого повернення до Донецька голова ГО «Громадський рух переселенців Донбасу» Надія Нещаденко. «Це все одно, що повернутися в 1937 рік, – говорить вона. – Крім людей з автоматами, є ще жителі, які обрали «ту» сторону. У мене родичі, друзі – усі на «тій» стороні. Про що мені з ними розмовляти, якщо вони підтримують сепаратистів?».

Надії 51 рік. За національністю вона росіянка, родом з Калузької області. До травня 2014-го працювала майстром ЖЕКу в Донецьку. 

«Після травневих подій почався розподіл людей на своїх і чужих. З не своїми стало неможливо розмовляти, – журиться Надія. – Якось на ринку необережно висловилась про події в Донецьку, так мене обізвали бандерівкою і ледве не побили. Після цього разом з чоловіком виїхали з Донецька. У Львові раніше ніколи не були, родичів не маємо. Але вирішили, що поїдемо в місто, де люди – патріоти своєї держави». 

Про своє рішення ніхто з переселенців не шкодує. Так, в Донецьку у кожного з них є улюблені місця, але їх не менше і у Львові. Крім того, тут вже багато людей зі Сходу України, тому і в спілкуванні не бракує. 

«У Донецьку в мене залишилося найцінніше – сімейні фотографії, – розповідає Наталя Кантаровська. – Хотіла б забрати свої речі, залагодити питання з нерухомістю. Я впевнена, що зможу це зробити. Але як порозумітися з людьми? Вони вважають, що Донецьк – це їхня земля, незалежно від того, Україна там або Росія. У них атрофувалось відчуття страху. У мене є знайома, яка говорить: «Подумаєш, десь щось вибухнуло. Усі ж бомби на мене не впадуть».

 Що таке бути під обстрілами, Наталя знає не з чужих розповідей. Через два місяці після початку військових дій повернулася в Донецьк за теплими речами. Був вересень 2014-го.

«Якраз оголосили перемир’я, а ми потрапляємо під обстріл, – розповідає. – За цей час загинуло більше людей, ніж за попередні два місяці. Люди гинули просто на вулиці, тому що спочатку не розуміли, що відбувається. Думали, це тимчасово. Хтось просто поїхав на море: мовляв, нехай діти покупаються, а через кілька днів або тижнів, коли повернемося, все закінчиться». 

Як вважає Наталя, в Донецьку у неї залишилося усе її життя, хоча їй лише сорок. Люди, які не виїхали, дуже змінилися. Нинішнє коло друзів склалося з тих, хто опинився по український бік кордону. У кожного з переселенців вдома була своя зона комфорту: житло, непогана робота. А тут все потрібно починати з нуля. Займаються переважно підприємництвом. Вони розуміють, що подальше своє життя їм доведеться будувати без цього міста.

«У Львові вперше побувала в 1992 році, коли вчилася в школі, – згадує Наталя. – Тоді до Львова з Донецька ми приїхали спеціальним «Потягом дружби». Нас поселили в селі Труханів Сколівського району на Львівщині. Карпатські краєвиди вразили. Поруч – скелі Довбуша. Жили в сім’ях. Нас дуже привітно зустріли. Вперше познайомилася з місцевими традиціями, звичаями. Ні про яке протистояння між Сходом і Заходом України тоді не було й мови. Люди добре спілкувалися, їх ніщо не роз’єднувало. Багато років я жила зі свідомістю єдності українського народу. Саме тому після початку війни ми вирішили їхати до Львова. На роботі часто чула: «Там же бандерівці! Як ти там житимеш?». А я відповідала: «А ви поїдьте, подивіться, нічого поганого там немає». Приїжджаю і чую: «Ці переселенці такі дикі». До того ж ніхто не вітається, не підмете за собою. Начебто дрібниці, але в багатоквартирному будинку, де я живу, мешканці поводяться не як європейці. Можуть викинути сміття з вікна. Щоранку на роботі починаю з того, що змітаю недопалки з ганку. І де ця європейська культура, до якої я так прагнула? 

Тепер бачу, що Львів також багато в чому змінився, тут теж багато втрачено, він дуже різний. Це помічаєш, коли їдеш в громадському транспорті, чуєш, як розмовляє молодь. Мені не хотілося б, щоб моя дочка так спілкувалася. Це ніби удар під дих. І при цьому переселенцям закидають неповагу до української мови. 

Ми часто ходимо в театр, буваємо в музеях, шукаємо культуру вищого ґатунку. Шкода, але заради туристів Львів перетворили на суцільний перформанс. Приємно було зустріти в Моршині жінку, зачаровану львівським дощем. Вона вважає, що він пахне... бруківкою. Скажу чесно, коли я приїжджала сюди до свого майбутнього чоловіка в 1990-х, Львів мені подобався більше». 

На думку Ельвіри, переселенців у Львові тримає робота. На її переконання, майже всі вони тут тимчасово. Як тільки діти підростуть і буде найменша можливість, вони не будуть роздумувати, а виїдуть. Куди? Туди, де зможуть відчувати себе вільно, зможуть реалізувати себе. Є люди, які рахують дні до повернення додому. Навіть маючи кошти, вони не поспішають купувати нерухомість, здебільшого орендують. Тому що не відчувають, що тут залишаться. Радіють тому малому, що у них є, і сподіваються на краще. А вкоренитися тут – такої мети немає.

Наталя, як і багато хто з вимушених переселенців у Львові, вирішила разом з Ельвірою зайнятися бізнесом. Жінки кажуть, що просто не було іншого виходу. Вижити на заробітну плату 2-3 тис. гривень у Львові неможливо. Тому що тільки за квартиру платять 3,5 тис. гривень. А ще комунальні послуги! Тому нещодавно відкрили центр репетиторства «Погляд у майбутнє». За словами Наталії, вони хочуть створити якусь противагу зашореній державній системі освіти. «Як незалежні вчителі, ми не працюємо на оцінку, працюємо на результат. Ми не беремо хабарів під виглядом «допомогти на державній підсумковій атестації» або «поліпшити атестат». Ми чесно відпрацьовуємо кожну годину».

Багато хто з переселенців ще сподівається, що держава, заради якої вони залишили все, не відвернеться від них. А взагалі – вже готові до всього. «Треба їхати? Будемо їхати! Пускати коріння крізь каміння немає більше сил, – ділиться наболілим Наталя. – Після того, що з нами зробили, ні за що не хочеться чіплятися. Коли тобі відірвали коріння, напевно, легше бути мобільним. Зараз у Львові мене тримає дитина. Їй тут подобається. У неї тут друзі, спілкування, хороша школа. Однак треба ж з чогось жити!».

(Скорочено)

gazeta.zn.ua