У 2012 році Світлана та Євген Ісаєви стали лауреатами Всеукраїнської акції «Гордість країни» відразу в двох номінаціях — «Сімейна історія» і «Народний герой»
Про це пише видання «Факти».
   «Ви нас сфотографуєте всіх разом? — просить мене худорлявий хлопчик на ніжках, що заплітаються. — Знімайте, а то ми вже скоро їдемо додому! Тато, мамо, — звертається він до своїх нових батьків, — дайте мені, будь ласка, мобільний, я бабусі повідомлю, що їду додому».
   Хлопчику Сашку, який росточком не вищий за п’ятирічну дочку Ісаєвих (одна з його названих сестричок) — вісім років. Він вже знає букви алфавіту і кілька віршиків, але в школу піде тільки в цьому році — в жовтні. Можливо тому, що йому, окрім всіх інших хвороб, поставили ще один діагноз — «розумова відсталість».
   «Це пишуть багатьом діткам, у яких підтверджено діагноз ВІЛ-інфекція, — розповідає Світлана Ісаєва, яка є опікуном хлопчика. — Сашко з’явився на світ вагою 900 грамів у ВІЛ-інфікованої мами на 26-му тижні вагітності, і лікарі вважали, що він приречений. Але дитина виявилася справжнім борцем. І вижила! Ми віримо, що в сімейній обстановці малюк розквітне і хоча б деякі його недуги вдасться з часом побороти».
   «Коли ми з дружиною прийшли в дитбудинок, Сашко тут же задав нам головне для нього запитання: «Ви прийшли мене забрати?», — говорить голова родини.
   У 2012 році Світлана та Євген Ісаєви стали лауреатами Всеукраїнської акції «Гордість країни» відразу в двох номінаціях — «Сімейна історія» і «Народний герой». «Факти» не раз писали про цю дивовижну родину. Ісаєви до війни проживали на Донеччині, в 2007 році стали першими в Україні людьми, які не побоялися усиновити малюка з діагнозом ВІЛ-інфекція. Зараз, крім двох рідних дітей, вони виховують вже вісім прийомних зі статусом ВІЛ.
   ...Восьмирічний Сашко, який днями переселився до Ісаєвих з одного із київських дитбудинків, прожив під опікою держави практично все своє життя. З народження — в Будинку маляти, з трьох років — в дитбудинку. Він розуміє, що не тато Женя і мама Світлана його справжні батьки. І явно пам’ятає якісь моменти з життя зі своєю біологічною матір’ю, яка спочатку забрала Сашка з Будинку малятка, а незабаром «на час» здала його в дитбудинок і пропала.
   «Мамо, а вдома у мене буде місце, де я зможу прати свої речі? У нас є пральна машинка? Це добре!.. Тато, а ти помив машину?», — по-дорослому цікавиться хлопчик у Світлани та Євгена Ісаєвих, яких він «призначив» своїми батьками при першій же зустрічі.
   «Коли ми з дружиною вперше прийшли в дитбудинок, — згадує Євген Ісаєв, — я представився нашому майбутньому синові як «дядя Женя». Він поправив мене: «Ні, тато Женя. І мама Свєта». І тут же поставив головне для нього запитання: «Ви прийшли мене забрати?». Ми зі Світланою переглянулися, ніби сказавши одне одному: «Це і є наш синок». Планували взяти під опіку ще одну дитину з ВІЛ-статусом у мирний час, три роки тому, коли у нас з’явилася надія на поліпшення житлових умов. Один луганський благодійник пообіцяв побудувати для нас великий будинок. Тоді ми з дружиною і вирішили: якщо Бог допоможе і в нас з’явиться своє житло, ми обов’язково візьмемо в сім’ю ще одну дитину з ВІЛ-статусом».
   Після того як в 2012 році родина Ісаєвих стала переможцем акції «Гордість країни», подружжя часто стали запрошувати на телепередачі, присвячені боротьбі з дискримінацією людей, які живуть з діагнозом ВІЛ. З головою благодійного фонду «Добродій» (Луганська область) Юрієм Терніковим Ісаєви познайомилися на зйомках у студії Савіка Шустера. Дізнавшись, що великій родині стає тісно в тому будинку, який безстроково здала їм в оренду церква (подружжя Ісаєвих є її прихожанами), Терніков зголосився побудувати їм будинок. Але далі фундаменту будівництво так і не просунулося. Житло у Ісаєвих з’явилося несподівано: вже в Київській області, в селі під Обуховим, куди вони змушені були тікати від війни.
   Бігли вночі, відразу після того, як Геннадій Мохненко, пастор церкви «Добрих змін» попередив сім’ї прихожан з дітьми: «Терміново їдьте. Сьогодні вночі буде «зелений коридор» для евакуації». До того часу значна частина донецького узбережжя Азовського моря була охоплена бойовими діями. Звуки канонади доносилися і до села Червоне (в чотирьох кілометрах від Маріуполя), де жили Ісаєви. «Раніше вранці мене будили сонячні промені, а тепер — гуркіт танків», — говорила тоді 14-річна вихованка Ісаєвих Олександра. Будинок сім’ї знаходиться в двох кілометрах від блокпоста, через який Євгену потрібно було проїжджати, підвозячи дітей в магазин, лікарню, на заняття в гуртках...
   «Їхали опівночі 27 серпня минулого року, — згадує Євген Ісаєв. — На збори у нас було менше години. Ми з дружиною, упакувавши документи, ліки та їжу в дорогу, розбудили дітей. Старші відразу все зрозуміли і не забули евакуювати «найголовніше» — широкоекранний телевізор. А от молодші вирішили, що ми їдемо відпочивати, і з одягу поклали собі тільки пляжні речі. Даша взяла три (!) пари шортів і шльопанці. Коли я розпакував сумки, не знав, сміятися мені чи плакати. Запитав її:
   – Ти куди зібралася?
   – На море, — впевнено відповіла дитина». І батьки раптом усвідомили, що перетягнути на тимчасовий притулок за тисячі кілометрів від рідного дому «все своє життя», як не старайся, не вийде. А де доведеться перечікувати війну —  теж ніхто не знав.
   «Навіть вивезти на нашому сімейному мікроавтобусі всіх дев’ятьох дітей одночасно не вийшло, — продовжує Євген. — Одна з наших підопічних дівчаток, Іра (на той момент їй було 11 років. – авт.), яка, крім ВІЛ-інфекції, страждає ще й дитячим церебральним паралічем, була закута в гіпс по пахви!».
   Через порушення обміну речовин у дитини з організму активно вимивається кальцій і її кістки стають крихкими. За два тижні до від’їзду Іра впала на рівному місці, і лікарі констатували перелом тазостегнового суглоба. Дівчинку загіпсували так, що вона не могла ані сидіти, ані ходити.
   «Її можна було перевозити тільки в лежачому положенні, — розповідає Євген. — Дружина і старші дітки взяли на руки молодших. А за найстаршими Петрусем та Юрком (хлопчикам тоді було по 15 років) і ще сусідською сім’єю мені довелося повернутися після того, як я відвіз молодших до Дніпропетровська».
   Незабаром з Дніпропетровська, де Ісаєвим надали дах брати по вірі, вони на запрошення Фонду «АНТИСНІД» переїхали в літній табір під Києвом. Восени сім’ю прихистив у дитячому християнському реабілітаційному центрі для сиріт «Отчий дім» його керівник Роман Корнейко: тимчасово поселив Ісаєвих в п’ятикімнатній квартирі під Києвом. Але питання про постійне житло, як і раніше, залишалося відкритим. Повертатися додому з дітьми було ризиковано. Навколо Маріуполя і сьогодні неспокійно.
   Тим не менше, у Ісаєвих з’явився свій будинок. Телеведучий Савік Шустер не забув про житлову проблему цієї родини. На вході в студію він вивісив величезне сімейне фото перших українців, які взяли до себе в сім’ю сімох (на той момент) дітей з ВІЛ-статусом і супутніми важкими недугами. На плакаті було написано: «Переможцям Всеукраїнської акції «Гордість країни», які прийняли під опіку сімох дітей з важкими захворюваннями, треба...» — і перераховано все, що потрібно вимушеним переселенцям.
   Усім гостям студії телеведучий неодмінно розповідав про цю дивовижну родину, відзначаючи, що насамперед їй потрібен будинок. І врешті-решт це спрацювало! Громадський діяч і благодійник з Луганської області Сергій Шахов подарував родині Ісаєвих в селі Великі Дмитровичі Обухівського району Київської області триповерховий будинок з гаражем і господарчими спорудами. Першого грудня минулого року вони справили новосілля. Дім офіційно належить усім членам сім’ї, включаючи дітей.
   «Нам не довелося купувати ані виделок, ані штор, ані ліжок! Рятуючись від війни, ми ніяк не очікували, що на новому місці у нас нарешті з’явиться свій великий будинок, про який ми так мріяли! — захоплюється Світлана. — Наш благодійник передбачив навіть окремий холодильник для ліків. За що йому окреме спасибі: адже у кожної прийомної дитини своя програма антиретровірусної терапії плюс набір ліків для боротьби з супутніми недугами — тобто окрема коробка з ліками, яку необхідно зберігати в холодильнику».
   Дітей, за словами моїх співрозмовників, в школу приймали з побоюванням. «Причина «стара» — відсутність достовірної інформації про ВІЛ-інфекції, — переконаний батько великої родини Євген Ісаєв. Запитали:
   – А що нам робити, якщо хтось із ваших підопічних розіб’є голову?
   Відповів:
   – Те ж саме, що і у випадку з будь-якими іншими дітьми: надати першу допомогу, захистивши себе звичайними медичними рукавичками від попадання крові дитини в ранки або тріщинки на вашій шкірі...».
   У 2007 році я познайомилася з Євгеном та Світланою Ісаєвими на подвір’ї спеціалізованого дитячого будинку в Макіївці, звідки вони забирали додому свою першу усиновлену дитину з підтвердженим діагнозом ВІЛ. Тоді деякі педагоги і чиновники, які вирішували долю покинутого маля, цікавилися в усиновителів: чи не побоюються вони за здоров’я своєї рідної доньки, яка буде рости разом з ВІЛ-інфікованою дитиною?
   «Але й зараз, після стількох років боротьби з дискримінацією людей, що живуть з ВІЛ-статусом, в Україні все ще знаходяться ті, хто наївно вважає, що, спілкуючись з ними, потрібно мало не скафандр надягати, щоб не заразитися, а рукостискання і поцілунки взагалі — миттєва смерть! — з іронією говорить Євген Ісаєв. — Мені одному з перших в Україні діагностували ВІЛ. Це було в 1992-му, коли я лежав у лікарні із запаленням легенів. Мене тут же виписали з лікарні, вирішивши, що нема чого лікувати пневмонію людині, яка все одно «приречена». Мою постіль спалили у дворі, а залізну койку, на якій я лежав, розпиляли болгаркою і, напевно, здали потім на переплавку! Але я якось вижив.    Одружився. У моєї дружини і двох наших рідних дітей немає діагнозу ВІЛ. Але ми вирішили, що повинні дати тепло діткам з таким діагнозом, яких власні батьки підло покинули, а суспільство відвертається від них, як від прокажених. Ми вирішили своїм прикладом доводити всім, що ці діти не становлять загрозу оточенню.
   Для того щоб усиновити першу дитину, ми дев’ять місяців оббивали пороги різних інстанцій. З другою пішло швидше — «лише» сім місяців. Після того як МОЗ України вирішило, що людина, яка живе з ВІЛ-статусом, не може стати усиновлювачем або опікуном, опіку на кожного наступного нашого вихованця оформляла на себе вже моя дружина Світлана. Але нам не перешкоджали, навпаки, навіть самі пропонували взяти таких дітлахів, поки житлоплоща це дозволяла. Сьогодні, коли ми прийшли за Сашею, у нас вже були на руках всі потрібні документи і наше питання, завдяки сприянню служб у справах дітей та сім’ї та Уповноваженого Президента України з прав дітей, вирішилося усього... за дев’ять днів!».
   «Це рекорд! — підтвердив Уповноважений Президента України з прав дітей Микола Кулеба, який приїхав до дитбудинку привітати Ісаєвих з поповненням у родині. Усе вийшло оперативно, тому що у цієї родини вже були готові всі необхідні документи. В Україні, в порівнянні з іншими країнами, процедура взяття дитини під опіку, при наявності всіх необхідних документів та умов, нетривала. Процедура усиновлення триває, як мінімум, на півроку довше, позаяк майбутній батько повинен пройти спеціальні курси. У США процедура усиновлення може зайняти мінімально півтора роки, у Швеції — три роки, в Італії — до п’яти років. Що приємно, в Україні найменше повертають усиновлених дітлахів і взятих під опіку, в держустанови».
   «Поки старші не отримають якісь професії, нових дітей у сім’ю брати не будемо, — розмірковує Євген Ісаєв. — Ми не прагнемо до рекордів: «чим більше, тим краще». Кожній дитині потрібно приділяти увагу, піклуватися про її здоров’я. І не тільки. У нас зі Свєтою дев’ять школярів! Ось розпочався навчальний рік, і ми засіли за уроки. Сашко піде у нас в школу не пізніше першого жовтня. Я взагалі не бачу причин, за якими його не посадили за парту ще в минулому навчальному році».
   – Сашко, ти ж хочеш в школу? — звертається Євген до нового члена сім’ї.
   – Звичайно, — з готовністю відповідає Сашко. І тут же бере за руку одного з старших хлопчиків: – Юрко, я тебе люблю! А ти мене любиш?
   – Звичайно, — відповідає Юрко, розчулений таким визнанням, і підхоплює на руки свого названого братика...