(продовження)
        Треба зауважити однак, що висновок про скорочення трудової міграції до Росії і прискорення переорієнтації трудового міграційного потоку на Захід стосується більшості населення України, проте не  мешканців окупованих територій, де ситуація кардинально інша. Для останніх виїзд на роботу до Росії є єдино можливим. Саме з них, очевидно, рекрутуватиметься й основний склад переселенського потоку в сусідню країну.  Війна і агресія, з одного боку, гальмує трудову міграцію до Росії, проте з іншого – сприяє її продовженню із східних регіонів України, переважання населення яких на цьому напрямі переміщень в найближчому майбутньому  буде ще більш виразним, ніж раніше.
         Станом на 31 березня 2015 р., за даними Федеральної міграційної служби Російської Федерації, починаючи з 1 квітня 2014 р. до Росії в’їхали і продовжували залишатися на її території 2,5 млн. громадян України. Причини в’їзду різні, у т.ч. сімейні обставини, навчання, працевлаштування. Проте значна частина громадян України змушені були перетнути кордон Росії, рятуючись від війни. Близько 6 тис. українців звернулися за статусом біженця, 325 тис. – за тимчасовим притулком. Варто, однак, зауважити, що, за даними ФМС, більшість клопотань про притулок подано в центральному федеральному окрузі, а не у прикордонних до України регіонах. Це, очевидно, пов’язано з тим, що частина українців, які працювали в Росії,  використали відповідну можливість легалізації свого становища.
           Навіть якщо йдеться про вимушену міграцію і працевлаштування не було причиною виїзду, для того, щоб жити, потрібно працювати. Причому відповідно до російського законодавства оформлювати спеціальні дозволи на працевлаштування шукачам притулку не потрібно. Таким чином, армія іноземних працівників в Росії значно поповнилася за рахунок вимушених мігрантів з України.
         У разі нормалізації ситуації на Сході України частина з них повернеться додому, проте частина – залишиться для тривалого, а також постійного проживання в Росії. Вона буде тим більшою, чим тривалішим і жорстокішим буде конфлікт, значнішими викликані ним руйнування. За даними ФМС Росії, з заявою щодо участі у державній програмі сприяння добровільному переселенню співвітчизників упродовж останнього року звернулися 93,2 тис. громадян України (разом із членами сімей), із заявою щодо набуття громадянства РФ - 76 тис.  Якщо порівняти ці цифри з показниками 2013 р. (в рамках програми сприяння переселенню співвітчизників в 2013 р. прибули  34,7 тис. осіб), то  виходить, що саме за рахунок війни в Україні досягнуті значні успіхи в залученні переселенців, у чому полягає основне, відповідно до затверджених на найвищому рівні політичних документів, завдання російської міграційної політики.
         Попри пов’язане з бойовими діями збільшення виїзду до Росії із Сходу країни, поступову зміну вектору трудової міграції, як і інтенсифікацію трудової міграції за кордон, можна вважати тенденцією розвитку міграційного процесу з України, яка уже проявилася і буде ще виразнішою у найближчому майбутньому.
         У складі трудової міграції також вірогідно спостерігатимуться певні зміни. Як і раніше в ній передовсім братимуть участь мешканці західного прикордоння, особи із середнім рівнем освіти, носії робітничих професій, вихідці із сіл та невеликих міст, де знайти роботу особливо важко. Водночас, логічно припустити, що еміграційні наміри можуть активно проявитися в середовищі людей, яких війна і агресія уже змусили покинути місця попереднього проживання, тобто внутрішніх переміщених осіб. Із цієї когорти вимушено рухливого населення (на початок квітня 2015 р. в Україні було офіційно зареєстровано 1,2 млн. ВПО) рекрутуватимуться додаткові трудові мігранти за кордон. Це тим більше вірогідно, що в місцях розселення, крім невлаштованого побуту, загрози бідності, ВПО стикаються із серйозними труднощами з працевлаштуванням. З одного боку, з їхнім прибуттям тиск на місцеві ринки праці, ситуація на яких й так напружена, посилюється, а з другого, - внаслідок специфічного професійно-кваліфікаційного складу вихідцям із шахтарсько-промислового Донбасу  знайти відповідну роботу в інших регіонах України проблематично. Ситуація з ВПО, крім збільшення чисельності трудових мігрантів, призведе до деяких змін  у їхньому розподілі за регіонами походження. При традиційному переважанні мешканців Західної України можна припустити збільшення участі у заробітчанських поїздках вихідців із Сходу та Півдня України.
         Враховуючи різке падіння добробуту населення, яке торкнулося не лише менш забезпечених верств, а й представників середнього класу, дрібних підприємців, кваліфікованих працівників, можливим є зростання еміграції фахівців. Тим більше, що країни призначення виробили і здійснюють чітку політику залучення висококваліфікованих іммігрантів.
          Відповідне законодавство існує на національному рівні. Так, наприклад, у Польщі викладачі вузів, науковці, вчителі іноземних мов не потребують оформлювати дозвіл на працевлаштування. Бальна система допуску іммігрантів в залежності від їх освіти, кваліфікації, знання мов функціонує  у Великобританії, Данії, списки дефіцитних професій, носії яких можуть розраховувати на спрощені умови допуску, - у Франції, інших країнах.
          Спільні підходи до заохочення імміграції фахівців розроблено й на рівні Євросоюзу. Йдеться про директиву щодо так званої «блакитної карти», тобто права на отримання дозволу на проживання для фахівців з третіх країн, які мають відповідну освіту, досвід роботи і пропозицію щодо працевлаштування в країні ЄС, яка передбачає заробітну платню, що у півтора рази перевищує середній рівень по країні. За законодавством низки країн для представників певних професій ці вимоги зменшено. Так, наприклад, в Німеччині учені, інженери, ІТ-спеціалісти, лікарі можуть отримати «блакитну карту» і у разі пропозиції меншої зарплатні. За даними Євростату, лише в 2012 р. (останній рік, за який наявні дані), тобто у перший рік імплементації європейського законодавства про «блакитні картки», їх отримали близько 150 українців, переважно в Німеччині (109).
          Вплив такої політики на склад трудової міграції з України спостерігався й раніше. Так, проведене Держстатом в 2012 р. обстеження населення хоча й показало, що за освітньо-професійними характеристиками заробітчани поступаються зайнятим в Україні, проте у порівнянні з даними аналогічного обстеження 2008 р. частка трудових мігрантів, які займалися за кордоном кваліфікованою працею, зросла: у 2008 р. серед працівників-мігрантів було виявлено лише 6% таких, які працювали за кордоном як професіонали, фахівці, технічні службовці, проте в 2012 р. ця категорія працівників становила уже 10,8%. Результативність залучення зарубіжними державами фахівців з України буде ще вищою на фоні скорочення фінансування науки і освітньої сфери в Україні, погіршення умов для творчої праці.
         Одним із дієвих каналів поповнення трудових та інтелектуальних ресурсів країн призначення за рахунок освічених і талановитих іммігрантів є навчальна міграція. Із певним часовим лагом її також можна розглядати як трудову, оскільки більшість зарубіжних країн останніми роками запровадили привабливі  правові засади для виходу на ринок праці іноземців-випускників, надаючи їм можливість працевлаштування за отриманою в країні перебування спеціальністю без будь-яких додаткових дозволів. Колишні іноземні студенти, які завершили навчання, становлять до третини отримувачів «голубих карток».
         У контексті подальших перспектив розвитку трудової міграції з України варто вказати, що чисельність громадян, які здобувають освіту за кордоном,  швидко зростає. Чисельності студентів-українців відрізняється залежно від країни навчання. Хоча традиційно найбільше українців навчалися в Росії, проте кількість українських студентів тут зменшується. Водночас, з початку століття кількість українських студентів зросла в Польщі у 6 разів, в Чехії - в 22,5 рази, в Італії – в 45 разів, в Іспанії, де на початку століття їх практично не було, - в 152 рази. Іншими словами, особливо стрімко вона зростала в країнах, де внаслідок трудової міграції українців сформувалися численні діаспори, склалися потужні міграційні мережі. Ці чинники діятимуть і в майбутньому. Адже до навчання за кордоном залучаються діти заробітчан, йдеться вже про друге покоління мігрантів. Вони накладатимуться на загальну тенденцію розвитку навчальної міграції, яка, безперечно, й надалі зростатиме, незважаючи на  зменшення доходів українців, завдяки широким можливостям для навчання, які надаються країнами призначення, зацікавленими у прибутті молодих талантів.
          Прогнозуючи подальший розвиток трудової міграції не можна не враховувати перспективи трансформації частини навчальної міграції на трудову, і то тим більшої частини, чим гіршими будуть умови працевлаштування та кар’єрного зростання молоді в Україні.  Це означатиме, що, крім зростання у структурі трудових мігрантів частки фахівців, можна припустити також і збільшення серед них питомої ваги молоді.
         Стрімке зростання чисельності українських студентів передовсім в країнах, куди спрямовується значний заробітчанський потік, може свідчити також про формування ще однієї вартої уваги тенденції, яка визначатиме подальший розвиток трудової міграції з України. Йдеться про об’єднання сімей трудових мігрантів за кордоном. Ця тенденція вже проявилася під впливом світової фінансово-економічної кризи, коли дорослі діти заробітчан, оплата навчання яких була чи не основним мотивом виїзду батьків на роботу за кордон, опинилися в Україні без перспектив пристойного працевлаштування. Це спонукало частину з них приєднатися до батьків в зарубіжних державах. Нинішня, ще більш гостра економічна криза, ускладнена обставинами воєнних дій, матиме за наслідок посилення орієнтації трудових мігрантів на об’єднання сімей поза Україною. Тим більше, що за роки роботи за кордоном багато з них зуміли врегулювати правове становище, налагодити соціальні зв’язки, забезпечити матеріальні і побутові умови, які дають змогу запросити сім’ю і є необхідними для отримання від країни перебування відповідного дозволу.
          У зв’язку з цим можна передбачити ще одну важливу зміну в міграційній поведінці українців, що може кардинально позначитися на характері трудової міграції та її наслідках для розвитку країни. До сьогодні  панівною моделлю міграційної поведінки була тимчасова сезонна міграція, яка, однак, має всі ознаки циркулярності, тобто неодноразової повторюваності. Обстеження Держстату 2012 р. показало, що середня тривалість відсутності мігранта в країні дорівнювала п’яти місяцям, а середня частота здійснення поїздок на заробітки – три поїздки впродовж 2,5 років спостереження. Довгострокові мігранти, які перебували (або планували перебувати) за кордоном понад 12 місяців, становили лише 14,1% всіх виявлених при обстеженні працівників-мігрантів. Короткі циркулярні виїзди практикувалися передовсім в сусідні країни – Польщу, Росію, Білорусь, Угорщину, Чехію. Тривалість передування в інших країнах була закономірно більшою.
            Разом з тим на майбутнє можна передбачити поступову трансформацію частини короткотермінових циркулярних поїздок на більш тривалі, а також на еміграцію для постійного проживання. Цьому сприятимуть складні економічні та політичні обставини в країні, зміна складу працівників-мігрантів на користь фахівців, а також набутий працівниками-мігрантами досвід зарубіжних поїздок, їхня адаптація в країнах працевлаштування. Ознакою такої трансформації є помітне збільшення чисельності громадян України, які звертаються за дозволами на проживання (тимчасове, постійне) в зарубіжних країнах. Так, наприклад, за даними Міністерства внутрішніх справ Польщі в 2014 р. чисельність звернень українців за посвідкою на проживання збільшилася вдвічі, на тимчасове перебування – у півтора рази.
          Як опосередковане підтвердження такої тенденції можна розглядати динаміку переказів мігрантів своїм сім’ям на Батьківщину. Вони доволі значні, стабільно зростали і в 2013р. перевищили, за підрахунками Національного банку України, 8,5 млрд. доларів США. Проте в 2014 р. зафіксовано скорочення обсягів переказів на 24% (рис.1). Частково така динаміка  була наслідком спроби Національного банку встановити виплату валютних переказів у гривнях, причому за нижчим від ринкового курсом. Незважаючи на те, що такий порядок проіснував менше місяця, це підірвало й без того невисоку довіру мігрантів до фінансових інститутів держави, змусило багатьох з них утриматися від переказів або скористатися неформальними каналами передачі грошей.
         Разом з тим, скорочення переказів може мати й іншу причину. Оскільки чисельність мігрантів не зменшилася, навпаки, вірогідно, зросла, воно засвідчує продовження строків перебування частини мігрантів за кордоном, а то й і відмову від повернення на Батьківщину, вказує на об’єднання сімей в зарубіжних державах. За даними опитувань мігрантів в країнах перебування попередніх років, все більше  з них робили заощадження, купували нерухомість, не в Україні, а за кордоном, що свідчило про поступове переміщення туди їхніх життєвих інтересів.
          Сучасні трансформації міграційних процесів у світлі глибокої економічної кризи та війни можуть мати ще одну вкрай негативну складову. У разі, якщо припущення щодо наростання обягів трудової міграції справедливе, та враховуючи політику країн призначення, які жорстко контролюють і обмежують в’їзд іноземців, передовсім некваліфікованих працівників, не виключено збільшення частки українців, які працюватимуть за кордоном без належних дозволів, тобто нелегально. Й сьогодні питома вага мігрантів без урегульованого статусу досить велика, хоча й зменшилася, якщо порівнювати ситуацію 2008 та 2012 рр.: 25,6% та 20,4% відповідно (за даними обстежень населення України щодо трудової міграції, здійснених Держстатом).
           Найвищою в 2012 р. вона була в Польщі, Італії, Росії. Для українських працівників-мігрантів типовим є легальний в’їзд та перебування за кордоном, проте нелегальне працевлаштування. Про це свідчить й той факт, що під час обстеження 2012 р. частина мігрантів визнали, що працювали в зарубіжних державах маючи лише короткотермінові візи, які права на працевлаштування не дають. За таких умов  запровадження безвізового режиму поїздок до ЄС може сприяти подальшому поширенню працевлаштування українців на «сірому» ринку праці впродовж дозволеного тримісячного протягом кожних півроку перебування.  Опосередковано про можливість зростання обсягів нелегального працевлаштування за кордоном свідчить також й факт різкого збільшення чисельності українців, які подають в зарубіжних державах клопотання про надання притулку. Зокрема, лише в Польщі протягом 2014 р. було подано 23 тис. таких клопотань. Більшість з них надходять не від утікачів із України, а від осіб, які вже перебували за кордоном і в такий спосіб намагаються використати ситуацію для набуття належного правового статусу.
          Таким чином, оцінка можливого розвитку трудової міграції з України у короткотерміновий перспективі зводиться до такого: в умовах глибокої економічної кризи інтенсивність виїздів за кордон з метою працевлаштування може зрости; переорієнтація міграційного потоку із східного на західний напрямок пришвидшиться; склад працівників-мігрантів може зазнати змін в результаті  збільшення серед них частки фахівців та молоді; панівна на сьогодні циркулярна модель трудової міграції може поступово трансформуватися на більш тривале, постійне перебування за кордоном; не виключено зростання нелегального сегменту трудової міграції з України.