Навесні 1648 року Виговський перебував у загоні Стефана Потоцького і під Жовтими Водами потрапив у полон до татар. Богдан Хмельницький викупив його і взяв до себе на службу, бо у війську бракувало освічених людей. Незабаром він став генеральним писарем Війська Запорозького й не лише завідував гетьманською канцелярією, але зробив свою посаду ключовим пунктом державного управління, де сходилися всі нитки внутрішньої та зовнішньої політики. Складав «Реєстр Війська Запорозького 1648-1650 років». 

Як пише Іван Крип’якевич, Іван Виговський був «правою рукою, дорадником і заступником старого гетьмана, мав сильний вплив на Хмельницького, не раз гамував його надто гострі виступи і був посередником між ним та старшиною». До того ж, йому вдалося поріднитися з родиною гетьмана, одруживши свого брата Данила з донькою Хмельницького Катериною.

Помираючи, старий гетьман заручився обіцянкою старшини, що його наступником буде Юрій Хмельницький, проте гетьманський син не відповідав такій високій ролі. Окрім того, козацька старшина не хотіла, щоб посада гетьмана стала спадковою. Тому 5 вересня 1657 року на козацькій раді у Чигирині новим гетьманом було обрано Івана Виговського.

Виговський продовжував передсмертні задуми покійного гетьмана про послаблення зв’язків з Москвою та укладення союзу із західним державами – Швецією, Трансільванією, а також заміну московського протекторату якимось іншим. Одночасно новий гетьман намагався покласти край анархії, що виникла в Україні та створити керівну верству з освічених, достатньо заможних людей, які мали б національну свідомість, дбали про державні інтереси. Виговський хотів посилити її шляхетськими елементами, котрі б разом із заможними козаками утворили нову національну еліту, на яку б спиралася держава.

Це, звичайно, сподобалося далеко не усім. Незадоволення соціальних низів використали у боротьбі за владу полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький кошовий Яків Барабаш, інспірувавши повстання проти гетьмана. Москва ж послідовно проводила політику, спрямовану на ослаблення гетьманської влади, щоб схилити її до більших поступок та обмеження автономії України. До осені 1658 року Виговському вдалося придушити заколот Пушкаря, але в братовбивчій боротьбі загинули тисячі українців.

Івану Виговському вдалося досягнути деяких успіхів у зовнішній політиці, де соратником гетьмана був Юрій Немирич. Власне Немирич був теоретиком трансформації козацько-православної орієнтації на державницьку. З’явилася можливість утворити власне Руське князівство, про українців в Європі стали говорити як про націю.

Правовою підставою нової державності мала стати угода з Польщею, укладена 16 вересня 1658 року в Гадячі. Згідно з нею дуалістична, польсько-литовська Річ Посполита мала отримати третього незалежного суб’єкта – Руське князівство у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств з незалежними фінансами, військом та судовими органами. На відміну від Переяславського договору, за яким в Україну вводили московські залоги, польським військам не вільно було входити на Наддніпрянщину. Проте поляки не погодилися поширити дію угоди на інші українські землі – Волинь, Поділля та Галичину. Оскільки треба було мати вільні руки в боротьбі з основним суперником – Москвою, Виговський пішов на підписання Гадяцької угоди, яка так ніколи не була впроваджена в життя.

Незалежницька політика Виговського занепокоїла царський уряд. Спочатку Москва пообіцяла піти на поступки, забрати свої гарнізони з Києва та інших українських міст. Проте коли до Києва підійшло козацьке військо на чолі з братом гетьмана Данилом, воєвода Василь Шерємєтьєв несподівано на нього напав. Одночасно з півночі в українські землі увійшло військо воєводи Григорія Ромодановського, який намагався взяти Лохвицю.

А в січні 1659 року з Москви вирушило 150-тисячне військо на чолі з князем Олексієм Трубецьким. На початку травня це військо підійшло під Конотоп і взяло в облогу його залогу, якою командував ніжинський полковник Григорій Гуляницький. Козаки мужньо оборонялися проти численного ворога понад 70 днів і дочекалися підмоги.

Оглянувши місцевість, гетьман вирішив, що вона підходить для поля битви. Сюди він мав намір виманити московське військо й дати йому бій. Праворуч Виговський поставив татарські орди. Козаків під командуванням Степана Гуляницького розмістив на широкій луці в закритому місці. Сам гетьман, узявши невеликий козацький загін і частину орди, перейшов бродом річку Соснівку й 27 червня з тилу вдарив на військо, що обложило Конотоп. Він мав намір після атаки нібито вдатися до втечі й таким чином примусити московське військо погнатися за козацько-татарським загоном і вивести його до місця, де сховалися основні козацькі сили. 

Однак після удару Виговського серед ворожих військ виникла паніка, вони почали тікати, а козаки – переслідувати їх. Проте згодом воєводи, побачивши, що у Виговського війська вдесятеро менше, ніж у них, самі повели атаку на козаків, котрі, як і наказував гетьман, втекли й перебралися через річку Соснівку. 

На другий день вранці Пожарський із 30-тисячним військом перейшов річку. Решта московських військових сил залишилася під Конотопом. Пожарський почав готувати своїх вояків до бою, наказав установлювати гармати. У цей час козацький п’ятитисячний загін на чолі зі Степаном Гуляницьким викопав непомітно для ворога рів, просуваючись до того моста, який щойно перейшло московське військо. Виговський зі своїм загоном атакував Пожарського і під ворожим обстрілом зразу подався назад, знову використавши маневр удаваної втечі. Московські війська кинулися за ним і таким чином опинилися далеко від моста. Козаки Гуляницького, які тепер опинилися в тилу московського війська, порубали міст і загатили ним річку, додавши ще скошеної трави й очерету, нарубаної лози та шелюги. Річка розлилася на всю луку. 

Пожарський, побачивши за собою козаків, повернув назад. Тоді вже Виговський почав його переслідувати. Тут із гуком і свистом, наче вихор, налетіла орда, напавши на військо Пожарського з лівого флангу, з правого атакував Виговський. Пожарський зі своїм військом подався назад до річки, але там не було ходу. Гармати й коні повгрузали в багнюці. Спроба втечі пішки теж була невдалою. 30 тисяч царських вояків лягло трупом. Трубецькой з рештою війська поспішив відступити від Конотопа. Відбиваючись від атак козаків і татар, що його переслідували, він дійшов до Путивля. 

 «Цвіт московської кінноти, який здійснив щасливі походи 54-го та 55-го років, згинув в один день; полонених дісталось переможцям тисяч п’ять; нещасних вивели на відкрите місце і різали, як баранів: так домовились між собою союзники – хан кримський та гетьман Війська Запорозького! Ніколи вже після цього московський цар не мав змоги вивести в поле такого сильного ополчення. У жалобному одязі вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах напав на Москву... Після здобуття стількох міст, після взяття столиці литовської царствуючий град затрясся за власну безпеку: у серпні люди всіх чинів за государевим указом поспішали на земляні роботи для укріплення Москви», – писав про події літа 1659 року московський історик ХІХ століття Сергій Соловйов.

Проте виграна битва залишилася фактично безрезультатною. Іван Сірко напав із запорожцями на Крим, що змусило татар залишити Виговського та повернутися додому. Поляки не поспішали надавати суттєвої підтримки Україні, приславши на допомогу Виговському лише 1500 вояків.

Московським агентам вдалося поширити ворожнечу до гетьмана серед старшини, обіцяючи їй нові привілеї. Проти гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковськи налаштовані полковники Безпалий, Цюцюра та Золотаренко. Заколотники використали Юрія Хмельницького, довкола якого почала гуртуватися опозиція. Бачачи занепад своїх планів і не бажаючи розпалювати ворожнечу, Іван Виговський у жовтні 1659 року добровільно склав булаву, гетьманом було обрано Юрія Хмельницького, який був змушений 27 жовтня 1659 року підписати нові Переяславські статті, які значно обмежували права самого гетьмана та України у складі Московської держави.

Сам Іван Виговський, будучи сенатором і київським воєводою, переїхав в Галичину, до свого маєтку Руда. Він продовжував займатися українськими справами, зокрема вступив до Львівського православного братства. 

Розлючені ще однією невдачею свого походу в Україну поляки розстріляли Івана Виговського без суду 16 березня 1664 року. За переказами, поховали Виговського у «Великому Скиті біля Рудки Гніздичової». Тож можливо, що саме під старим дубом у селі Руді покоїться прах гетьмана.

Р.  Кухаренко, 

власкор газети «Міграція»