Томаш Падура (польськ. Tomasz Padurra) побачив світ 21 грудня 1801 року в польській шляхетській родині гербу Сас (Sas), у містечку Іллінці (сучасна Вінничина), в родині брацлавського землеміра, який отримав від князя Сангушка у дожиттєве користування будинок і чимало землі. Предки Падури (українці за походженням) були вихідцями з теренів Закарпаття. Вони переїхали на Поділля ще в XVII столітті. Його дід був барським конфедератом, а батько – учасником повстання Тадеуша Костюшка.

З раннього дитинства Тимко вільно розмовляв українською мовою. Він захоплювався історичними піснями та оповіданнями з життя козаків, слухав пісні кобзарів і лірників про далеке минуле.

Першу освіту хлопець здобув у рідному містечку в парафіяльній школі. Згодом, у 1820 році, відмінно закінчив вінницьку гімназію, де почав писати вірші. Під час навчання у Кременецькому ліцеї хлопець із захопленням вивчав історію України. Тимко на єдиному подиху «ковтав» усе нове, щоби згодом викласти це у віршах. Саме там, у ліцеї, доля звела Падуру з поляками, які захоплювалися та популяризували українську культуру: Богданом Залеським, Антонієм Мальчевським, Северином Гощинським та іншими. Спільна зацікавленість Україною об’єднала цих юнаків у творчості та приятельських стосунках. Цікаво, що Томаш, як і багато інших, починав писати свої українські твори, використовуючи латинку.

Коли він познайомився з творами Байрона та Оссіана, то захопився ідеєю написати історію України у віршах. Тимко збирав пісні й народні легенди, «вслухався в стогін української ліри». А в своїх поезіях прославляв давні козацькі звичаї, оспівував спільні битви українців і поляків з татарами. Його перші пісні «Козак» і «Лірник», покладені на музику Миколою Лисенком, швидко розійшлися Поділлям та Східною Галичиною.

Головна проблема, яка зацікавила поета, полягала у зближенні українців і поляків, незважаючи на запеклу ворожнечу, яка тривала між ними в XVII-ХVІІІ століттях. Та й у першій половині ХІХ століття відносини між двома етнічними спільнотами були ще досить напруженими. Дехто навіть звинувачував Т. Падуру в ідеалізації взаємин між українською і польською шляхтою, а також у довільному використанні історичного матеріалу. Як би там не було, а пошуки шляхів примирення і взаємозв’язків між слов’янськими народами варті уваги і не втратили свого значення донині.

Після п’ятирічного навчання Тимко Падура переїхав до свого старшого брата в Житомир, де ретельно вивчав місцеві стародруки, архіви, документи митрополита. Якось нагодившись із візитом у серпні 1825 року, Падура застав у брата гостей – російських декабристів Сергія Муравйова-Апостола та Кіндрата Рилєєва, які прибули домовитися про співпрацю з польськими патріотичними товариствами. Відтоді Тимко вчащав чи не на кожну таку зустріч. Брав свій торбан, на якому навчився грати в ліцеї, і в дружньому колі виконував козацькі думи та власні віршовані твори. Саме через ці вечори обидва брати Падури потрапили під домашній арешт після провалу бунту на Сенатській площі.

Статки шляхтича дозволили Падурі не йти на урядову службу, а зайнятися вивченням репертуару мандрівних кобзарів та грою на бандурі. Оселився Тимко у Саврані (сучасна Одещина) у маєтку графа Вацлава Ржевуського. Рід графа був багатий і знаний в Україні та Польщі. Пан Вацлав був великим диваком: багато подорожував країнами Близького Сходу, прийняв мусульманство і титул «золотобородий емір». У своєму маєтку в Саврані він зібрав музичний гурток, до якого увійшли Тимко Падура, поет Ян Комарницький, композитор-торбаніст Григорій Відорт. У 1825 році у маєтку графа Ржевуського Тимко Падура, поет Ян Комарницький та композитор-торбаніст Григорій Відорт відкрили школу кобзарів і лірників, яку очолив Падура.

Сергій Єфремов пише: «Падура пишався тим, що перший прилюдно заявив про права української нації: це було на слов’янськім з’їзді, улаштованому південними декабристами у Василькові перед 1825 роком. Падура був на цьому з’їзді як представник од поляків. І от, коли хтось з головних проводирів декабристів – Трубецькой чи хтось інший – одкриваючи збори, сказав, що тут зійшлись усі слов’яне, Падура попрохав собі слова. «А знаєте, панове, – обернувся він до присутніх, – ми забули про один великий слов’янський народ!». Усі переглянулись між собою і задумались, який же то справді народ? «Та про господаря цієї хати, де ми зібралися, забули – про український народ!». І от усі згодилися з Падурою, і він заявив себе представником українського народу».

Поет вболівав за незалежність України, Польщі, Литви і Білорусі. Волелюбні ідеї, які народилися і розвинулись в надрах Запорозької Січі, стали для нього життєвою необхідністю. 

Того ж року на пропозицію онука гетьмана Данила Апостола – декабриста Муравйова-Апостола – Тимко написав бойову козацьку пісню «Рухавка» (Кіндрат Рилєєв переклав її російською мовою). 

Зрозуміло, така діяльна людина як Тимко Падура не могла не взяти участі у польському революційному русі. Однак робив він це дуже оригінальним способом. 

…Ніхто не впізнав скоцюрбленого старого з сивим заяложеним волоссям та в благенькій дертій свитині, який вийшов похмурого квітневого ранку 1828 року із савранського маєтку, тримаючи за спиною нехитрий клунок та ліру. Це був Тимко Падура, переодягнений у діда. Він рушив уздовж Південного Бугу до гирла, потім – до Дніпровського лиману, а згодом попростував суходолом до Кубані, де осіли козаки з розгромленої Січі. Ця подорож тривала цілий рік. Під час своєї мандрівки Тимко Падура побував на Хортиці та відвідав місця усіх козацьких січей. Він ходив від села до села, співаючи свої пісні «Січовик», «Гей, я козак з України» та намагаючись підняти українських селян на повстання. Проте його сподівання не справдилися. Українці, яких зустрічав Падура, не погоджувалися піднятися на боротьбу разом із поляками. Кріпацтво вже міцно вповзло в душу нащадків войовничих козаків. Лицарський дух воскресне аж в часи Визвольних змагань 1918-1921 років, коли відновлене козацтво знову підніметься на боротьбу тепер вже з російським більшовизмом. 

14 травня 1831 року загони графа Ржевуського було розбито російськими військами. Емір загинув, Тимко Падура був ув’язнений, рік катувався у тюрмі. Потім він жив безвиїзно у рідній Махнівці, займаючись творчістю для душі. У той час його пісні були дуже популярними; так пісню «Гей, соколи!» («Hej, soko?y») він написав у двох варіантах (українському та польському). Більшість творів сам поклав на музику. Деякі («Дума про Саву Чалого») покладені на музику торбаністом Григорієм Відортом. 

У 40-х роках ХІХ століття Тимко Падура несподівано розбагатів, вигравши у варшавській лотереї десять тисяч рублів, і виїхав до Праги. Коли ж гроші закінчилися, знову повернувся у Махнівку. 

Востаннє бунтарський дух Тимка Падури прокинувся у творі «Гетьманці. Піснь з путі Чайльд Гарольда по Слов’янщині». Вірш було написано 1854 року після селянських заворушень, які відбулися на Заході України. Після цього Падура припинив писати. Він зайнявся підготовкою до друку повного видання власних творів та написанням коментарів до них. Проте книгу не вдалося видати за життя поета. Повне зібрання поезії та прози «Py?ma Tymka Padurry. Wydanie posmertne z awtohrafiw», в якому поруч із усіма текстами українською мовою подавалися їх переклади польською, вийшло друком вже через три роки по смерті автора. 

Тимко Падура помер 20 вересня 1871 року у сімдесятирічному віці. Багато його пісень стали народними...

«Падура довго вважався у нас міфом і фікцією, – писав у 1866 році Вінцент Поль, маючи, вочевидь, на увазі час, коли твори поета поширювалися в рукописах чи усних переказах. – Попри це, Падура належить до найрідкісніших явищ поетичного світу, я б сказав, на земній кулі, бо він письменник іншого духу, письменник іншої мови. Лише після Падури міг прийти Залеський та інші: до Падури це було неможливо; і колись, якщо сягнемо по історичні думи з усього нашого краю, коли поезія остаточно досягне тієї висоти і стане невід’ємною від музики, невід’ємною від життя, тоді ми озирнемося на Падуру, і не тільки ми, а всі у цілій Слов’янщині, бо його пісні прості, а думи мають таке ж значення для нашої літератури, як поезія Гесіода для літератури грецької».

У 1886 році побачила світ збірка віршів найвідоміших поетів, до якої, поряд з творами Й-Ф. Шіллера, Й-В. Ґете, Г. Гейне, О. Пушкіна  чи  М. Лєрмонтова, увійшло і дванадцять дум Томаша Падури.

Р.  Кухаренко, 

власкор газети «Міграція»