За підсумками Другого Національного перепису населення в Республіці Казахстан, який відбувся 25 лютого – 6 березня 2009 р., загальна кількість населення цієї країни становила 16 млн 004,8 тис. осіб. Етнічні українці, які є четвертим за чисельністю етносом Казахстану, склали 2,1% від цієї кількості – 333,2 тис. осіб. На 1 серпня 2015 р. загальна кількість населення країни, за даними Комітету статистики Мінекономіки Казахстану, становила 17 млн. 563,3 тис. осіб. Чисельність українців у Казахстані, за неофіційними даними, наразі не перевищує 300 тис. осіб (1,8%).

Українці розселені переважно на півночі Казахстану. Значний відсоток їх проживає в Караганді, Астані, Павлодарі, Семипалатинську, Талди-Кургані, Шортанди й Алмати, а також у місцевостях навколо цих міст. 

Першими українцями на казахській землі вважаються заслані до Північного Казахстану (Західного Сибіру) учасники придушеного 1768 р. гайдамацького руху, відомого в історії під назвою «Коліївщина». 

Більш масово українці, здебільшого жителі Лівобережної України, почали поселятися в Казахстані з 30-х рр. XIX ст. Активне формування української етнічної групи в Казахстані починається з другої половини XIX ст., коли туди в пошуках вільних земель стали прибувати переселенці з Таврійської, Катеринославської, Херсонської, Харківської, Полтавської, Київської, Чернігівської, Подільської та Волинської губерній. На початок ХХ ст. до Казахстану й Середньої Азії переселилося понад 100 тис. українців. Значно посилився український переселенський рух до Казахстану після столипінської аграрної реформи.  Питома вага українців у всьому населенні Казахстану зросла з 1,9% у 1897 р. до 10,5% у 1917 р.

Ще більше зросли переселенські потоки українців у Казахстан після будівництва залізниці, яка проходила  через Оренбург (1905 р.) з відгалуженням на схід. По цій залізниці, а також по Транссибірській магістралі, західна траса якої (Челябінськ – Новосибірськ) була споруджена вже на початку XX ст., масово приїжджали українські селяни. Вони осідали на родючих землях передгірських районів Південно-Східного Казахстану, поблизу Вірного (Алма-Ата), в північних степових районах уздовж Транссибірської залізниці. Вже у 1926 р. українці становили в Казахстані 13,8%, в 1939 р. – 10,8% усіх його жителів. В окремих північних і південно-східних регіонах республіки частка українців сягала 30%-40% усього населення.

У 1930 р. значні міграційні потоки спрямовувалися в новостворювані промислові центри Казахстану. З розгортанням суцільної колективізації розпочався також процес примусового виселення з України так званих розкуркулених селян. Протягом 1930-1931 рр. у північні та східні райони СРСР, зокрема до Казахстану, було виселено майже 64 тис. українських родин. Значна кількість українців була переселена до Казахстану у 1939-1940 рр. внаслідок депортації з Західної України. З 1941 р. з України евакуйовано чимало заводів та десятки тисяч фахівців. Багато з них залишилися в Казахстані на постійне проживання. Чимало українців залишилися в Казахстані в період освоєння цілини в 1954-1960 рр. Там вони створили десятки зернових радгоспів — «Київський», «Полтавський», «Дніпропетровський» та ін. На жаль, у багатьох з них українськими залишилися тільки назви. 

Наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. у північно-західній і північно-східній частинах сучасного Казахстану активізувалося українське національно-культурне життя. У 1930 р. на українську мову було переведено 400 шкіл, в Актюбінському педагогічному технікумі щороку навчалася одна тисяча майбутніх учителів, при Кустанайському педагогічному інституті діяв український відділ. Українського мовою друкувалися підручники, почали виходити українські газети. 

На Півночі Казахстану були великі українські села: Полтавка, Настівка, Михайлівка, Новоукраїнка, Калинівка, Боголюбівка, Чернігівка. Характерною особливістю українських поселенців у Казахстані було те, що вони, особливо сільські жителі, які на початку XX ст. у деяких районах переважали, досить стійко протистояли асиміляційним процесам, навіть у російськомовному середовищі. Були зафіксовані непоодинокі випадки, коли представники інших націй, народів і народностей, в тому числі росіяни, піддавалися помітним асиміляційним впливам з боку українців. Таким чином, у довоєнному Казахстані були кращі умови для збереження національно-етнічної самобутності українців, ніж у більшості районів Росії, в тому числі навіть у тих, що безпосередньо прилягали до України і були складовою частиною суцільної історичної української території на сході (Воронежчина, Курщина, Білгородщина, Донщина). 

Однак в середині 30-х рр. політика українізації в Казахстані була згорнута, школи в українських селах переведено на російську мову викладання, українські газети закрито. За відсутності практично будь-яких умов для національно-культурного розвитку українська спільнота Казахстану поступово втрачала свою етнічну самобутність.

Вже з другої половини 30-х рр. Казахстан перетворився на один з головних регіонів СРСР для відбуття покарання і заслання. Великі новобудови республіки зводилися у необжитих районах переважно в’язнями численних ГУЛАГів, серед яких також було чимало українців.

У цілому частка українців в повоєнному Казахстані повсюдно скорочується. Одночасно зменшується і кількість наших колишніх земляків, які вважають рідною мовою українську. Якщо 1959 р. частка тих українців, які володіють рідною мовою становила 60,4%, 1970 р. – 51,4%, 1979 р. – 41,3%, то 1989 р. – 36,6%. Особливо яскраво відбувався цей асиміляційний процес у районах найбільшого зосередження українців – на півночі Казахстану, в місцях освоєння цілинних і перелогових земель: за 1959-1989 pp. кількість україномовних осіб там зменшилася більш ніж удвоє. 

Тільки за часів незалежності України й Казахстану розпочався активний процес національно-культурного відродження української спільноти, яке спирається на положення Конституції Республіки Казахстан щодо вільного розвитку культур та етносів країни. 

Попри всі труднощі та негаразди, першим зареєстрованим осередком української культури в Казахстані став Національно-культурний центр у м. Алмати (засн. 1989 р.). На його базі діють: недільна школа, український хор, ансамбль танцю «Марічка».

Громадські організації українців у Казахстані об’єднує Асоціація «Українці Казахстану», у складі якої перебувають понад 10 культурних центрів та товариств, 6 творчих колективів, українська гімназія в Астані, українські школи, бібліотеки. 

При Товариства української культури в м. Павлодарі діють: 2 українських класи з філіями в Щербатинському та Павлодарському районах, український хор, молодіжний хор, хор духовної пісні, вокальна група. Ініціатор створення Павлодарського товариства української культури ім. Т. Шевченка і з того часу його беззмінний голова Михайло Парипса, зажив доброї слави не тільки в Казахстані, а й в Україні. Недарма президент Нурсултан Назарбаєв нагородив його почесною грамотою Асамблеї народів Казахстану.

На основі Об’єднання української культури м. Семипалатинськ діють: недільна школа, ансамбль «Світанок», вокально-інструментальний ансамбль. Карагандинське обласне Товариство української мови «Рідне слово» об’єднало під своїм дахом недільну школу, гурток національної вишивки, хор ветеранів, вокальний ансамбль.

Український культурний центр Північноказахстанської області співпрацює з провідними українськими організаціями США, Канади, Росії, України, зокрема з Українським Конгресовим Комітетом Америки, Центром гуманітарної співпраці з українською діаспорою у Ніжині та ін. 

Знаковою подією у житті Казахстану став 1994 р., коли вийшов у світ перший номер українського республіканського тижневика «Українські новини» (м. Астана), а його першим редактором і організатором редакції став доктор філології О. Гаркавець. Саме він, за дорученням українців тодішньої столиці (міста Алма-Ати), звернувся з проханням до президента Назарбаєва про виділення коштів на створення українського видання в Казахстані. 

На сьогодні в Казахстані існує 14 недільних шкіл, більше трьох десятків пісенних і танцювальних колективів, один часопис державного масштабу, класи з вивчення української мови та літератури в загальноосвітніх школах. Проте постає інша проблема. Посилені асиміляційні процеси серед українських емігрантів третьої та четвертої хвиль не дозволяють достатньо забезпечити учнями навчальні установи. Батьки віддають перевагу російськомовним закладам та націлюють дітей на вивчення іноземних мов, пригнічуючи тим самим національний менталітет своїх нащадків. Якщо така тенденція збережеться, то ціле покоління українців буде втрачене для України назавжди. 

Більшість казахстанських українців є християнами, свої релігійні потреби вони задовольняють переважно у парафіях Казахстанської православної церкви МП та Української греко-католицької церкви. Парафії УГКЦ існують в Астані, Караганді та Павлодарі, а також у м. Сатпаєв Карагандинської області та селищі Шидерти Павлодарської області.

Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Казахстан Василь Цеберко, даючи інтерв’ю Тарасові Чернезі (газета «Українські новини») зазначив, що українці в Казахстані живуть так само, як і казахи та інші народи. Їх тут шанують за працелюбність, щирий характер, веселу вдачу. Для 300-тисячної української діаспори Казахстан є Батьківщиною, проте чимало діаспорян не пориває зв’язків з Україною. 

Останні кілька років на українському ринку праці спостерігається нова тенденція – українці стали виїжджати на роботу в східні країни. Лідером за кількістю залучених топ-менеджерів з нашої країни став Казахстан. Справа в тому, що казахській економіці, яка розвивається прискореними темпами, не вистачає своїх професійних кадрів. Проте не потрібно тішити себе ілюзіями: чекають там тільки висококваліфікованих фахівців в окремих галузях. Найбільшим попитом користуються такі фахівці, як: інженери, топ-менеджери, будівельники, технологи, ІТ-спеціалісти, менеджери з продажів, сільхозпрацівники, лікарі, робітники. 

Процедура працевлаштування досить складна. Для того, щоб офіційно працевлаштувати іноземця на території Казахстану потрібно мати дозвіл на залучення іноземної робочої сили і свідоцтво реєстрації тимчасового перебування в Республіці Казахстан.

Р.  Кухаренко, 

власкор газети «Міграція»