Перший загін козаків, які переселилися з-за Південного Бугу на Кубань очолив полковник Чорноморського козацького війська Сава Білий. Загін налічував 3847 піших козаків з гарматами і був відправлений на 51 човні. Флотилія на чолі з Білим у супроводі яхти з бригадиром Пустошкіним, спеціально відрядженим для цієї мети до козаків царським урядом, вирушила 16 серпня 1792 року з Очаківського лиману і 25 серпня прибула до Тамані (нині село Краснодарського краю). Козацькі човни було розвантажено, гармати й припаси для них залишено на деякий час у Фанагорійській фортеці, головні сили козаків розташовані у Тамані, а частину на човнах відправлено до лиману біля гирла Кубані як вартовий загін для спостереження за черкесами.

Прибулі на Кубань козаки розселилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя: Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Переяславський, Полтавський, Уманський, Корсунський, Менський, Медведівський тощо.

Активне заселення Кубані відбулось під час другої хвилі переселення, яка почалась в 1802-1810 роках – з козаків Катеринославського та Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі; та в 1809-1811 роках – з козаків Полтавської і Чернігівської губерній. А з 1809-го до 1849 року на Кубань з України було переселено лише реєстрових козаків з родинами близько 109 тисяч осіб.

Активна міграція українського населення на Кубань продовжувалась протягом всього XIX ст. Дані про національний склад населення Кубані за 1882 рік, представлені в Кавказькому календарі 1886 року, вказують на те, що 46,8% жителів становили українці, 41,0% –  росіяни, 9,73% –  горяни, 1,3% –  німці, 0,6% –  вірмени. Домінування українців в регіоні зберігалось до 1930-х років.

Після Лютневої революції 1917 року частина кубанського козацтва, відчуваючи неміцність становища Тимчасового уряду і будучи незадоволеним його половинчастою політикою, почала об’єднуватись навколо голови Тимчасового Кубанського обласного виконавчого комітету, комісара Тимчасового уряду кадета Кіндрата Бардіжа, висунувши при цьому самостійницькі гасла: «Влада на місцях» і «Кубань для кубанців».

17 квітня козачий з’їзд обрав Головою Кубанської крайової військової Ради Миколу Рябовола та утворив Тимчасовий Кубанський військовий уряд, до складу якого увійшли сім членів Кубанського обласного виконавчого комітету і вісім обраних Радою представників козацтва. Уряд очолив полковник Олександр Філімонов, а пізніше – Лука Бич. Прихильники Рябовола та Бича виступали за самостійність Кубані та посилення зв’язків з Україною, а група Філімонова проводила курс на утримання Кубані в складі Росії.

Значна кількість українського населення та виокремленість української етнічної складової спонукали російські сили до боротьби з проукраїнськими настроями. Так, в червні 1919 року після виступу на козачій конференції в Ростові-на-Дону, яка стала однією зі спроб створення на півдні Росії союзного державного утворення, був убитий голова Крайової Ради Микола Рябовіл. Ніхто з козаків не сумнівався, що Рябовола вбили за наказом командувача Білої армії генерала А. І. Денікіна.

Після вбивства Миколи Рябовола в армії Півдня Росії, що на 80-85% складалася з кубанських козаків, почалося розчарування політикою командування, що позначилося на її боєздатності.

Наприкінці 1919 року Кубанська Рада відправила на Паризьку мирну конференцію делегацію, яка мала обстоювати самостійність Кубані. У відповідь А. І. Денікін розігнав Раду, однин з членів делегації – Олексій Кулабухов – був повішений. Надалі П. М. Врангель, який в березні 1920 року отримав владу від Денікіна, спираючись на генералів – вихідців з кубанських козаків (Сергій Улагай, В’ячеслав Науменко, Іван Гулига, Андрій Шкуро та ін.) – докладав активних зусиль для схилення проукраїнські налаштованої Кубанської Ради і Кубанського уряду на бік Білої армії. Ці спроби не дали відчутного результату, а проросійська політика генералів Білого руху призвела до відтоку кубанців з армії.

Уряд більшовиків не пробачив кубанцям участь у Білому русі та проукраїнські настрої, наслідком чого стали акції з «розкозачування» та конфіскація землі.

1920-ті роки це короткий період українського національного відродження на Кубані. У 1926 році в Краснодарі українською мовою виходила «Червона газета», яка до 1927 року була єдиною українською газетою в РРФСР. У другій половині 1920-х років на Кубані видавався і літературно-художній український журнал «Новим шляхом». Пізніше він був перейменований в «Ленінський шлях». Але радянська влада не була зацікавлена в збереженні української кубанської культури. Проти українського населення проводились репресії. Прагнучи його скоротити, російські більшовики провели колективізацію і спровокували голод. У 1932 році на Кубані були закриті всі українські школи, а українські книги перестали видаватися. Українська мова стала розглядатися як проява «українського буржуазного націоналізму». Таким чином, українське національне відродження на Кубані виявилося недовгим.Станом на 1926 рік українці на Кубані все ще залишались найзначнішою за чисельністю етнічною групою, яка складала 45,48% жителів. За період з 1897 по 1926 рік їх чисельність в краї зросла на 73,95%. У Кубанському та Чорноморському округах на їх частку припадало, відповідно, 61,48% і 35,66 % населення. Значна частина українців зосереджувалася в Армавірському (32,27%) і Майкопському (29,73%) округах.Повоєнний часПіслявоєнна Кубань – русифікований регіон, де українці із понад трьохмільйонного населення складали лише 145 тисяч осіб. Віктор Чумаченко – професор Краснодарського університету культури і мистецтв – один з активних українських кубанських діячів, дослідник історії української кубанської літератури згадує, як він ще простим школярем в 1960-ті роки зацікавився українською мовою і почав читати старий підручник «Українська література». Реакцію на такий інтерес він описує як негативну: «Ніхто не схвалив цього мого нового захоплення, вуличні друзі подумали, що я не при своєму розумі, а в школі навперебій повторювали, що використовувати українські слова – це безграмотно, і якщо я не виправлюся, то мені навряд чи вдасться поступити в університет». Початок 1990-х років – це період своєрідного українського відродження на кубанських землях. Тоді Кубань була модною темою в українській пресі. Після краху радянської політики, направленої на поступову асиміляцію неросійських народів, з’явилися умови для розвитку національних культур народів регіону, зокрема українців. Наприклад, в 1991 році в крайовій дитячій експериментальній школі народного мистецтва був створений клас бандури під керівництвом Л.В. Цихоцької. Ансамбль бандуристів брав участь в музичних конкурсах на території України. Кубанські українці стали одержувати українські книжки. Українські діячі, журналісти і літературознавці – Віктор Бурбела (Київ), Григорій Рудницький (Севастополь), Андрій Завгородній (Луцьк) – посилали на Кубань українську літературу. Частина книг з бібліотеки українського літературознавця Якова Хоменка (1901-1993) була передана кубанським українцям. Василь і Оксана Веріги прислали з Канади декілька книг, присвячених козацтву. «Канадський інститут українських студій» за ініціативою Тараса Закидальського подарував деякі українські книжки кубанським українцям.Зусиллями місцевих українців видається «Вісник Товариства української культури Кубані». У 2005 році Товариство української культури Кубані було зареєстроване як «Товариство українців Кубані».Серед кубанських українців багато активних діячів, які прагнуть розвивати і зберігати українську культуру і мову на Кубані. У 2005 році пішов з життя Іван Варавва – поет і популяризатор української кубанської культури. Варавва видав декілька поетичних збірників і ще в радянський період опублікував український національний гімн «Ще не вмерла Україна», чим накликав на себе гнів партійців. Микола Сергієнко – один з українських кубанських діячів і керівник місцевої української культурної автономії.У 2003–2005 рр. в Донецьку як додаток до «Східного часопису» виходила міжрегіональна щомісячна газета «Козацький край» – для України, Подоння, Північного Кавказу (включно з Кубанню). Вона надавала свої шпальти для друку матеріалів про українське життя Кубані, Північного Кавказу, Подоння. До складу редколегії «Козацького краю» входив, зокрема, Микола Тернавський – голова «Товариства української культури Кубані» (ТУКК).Марш за федералізацію Кубані17 серпня 2014 року в Краснодарі повинен був пройти «Марш за федералізацію Кубані» під гаслом «Досить годувати Москву!».«Кінцева мета руху за федералізацію Росії – звести до мінімуму владу Москви, і повернути людям можливість правити на своїй землі, організовуватися і впливати на своє власне життя», – пояснив Петро Любченко, активіст руху за федералізацію Кубані.На веб-сторінці даного заходу зазначалося: «Автономія від Москви дозволить жителям Кубані запровадити регіональну складову податку на курортний бізнес; реалізувати своє конституційне право на власні, більш незалежні від центру органи влади і ліквідувати антиконституційну ситуацію, коли всі рішення приймаються на Москві урядом, де немає представників, які здатні та бажають постояти за інтереси Кубані; захистити групи населення Кубані, права яких порушуються, зокрема, права етнічних українців, а також реалізувати своє право на федералізацію, відповідно до ст. 1 Конституції РФ, і право на самовизначення».Марш за федералізацію Кубані мав відбутися на Театральній площі Краснодара. Однак захід було зірвано. Організатори планували провести його в форматі народних зборів. Активісти збиралися роздавати листівки під час маршу, але напередодні деяких з них затримала поліція. Зокрема, в Краснодарі була затримана активістка Дар’я Полюдова.

Р. Кухаренко, власкор газети «Міграція»