Тривалий час українсько-китайські взаємини мали опосередкований характер і здійснювалися в рамках відносин Росії з Китаєм, які було започатковано в першій чверті XVII ст. Українці входили до складу російського посольства, релігійних і торгових місій тощо. 

Особливий внесок у вивчення Китаю зробили український історик та археограф М. Бантиш-Каменський, український синолог і мандрівник Юрій Тимківський та ін.

Тривалий час імператорським послом у Пекіні був дипломат Іван Коростовець, родом із Чернігівщини, який лишив кілька праць про Китай. З 1819 по 1832 рік в Пекіні працював український лікар, випускник Петербурзької медико-хірургічної академії Йосип Войцехівський, який особливо відзначився в боротьбі з епідеміями холери та інших недуг. Ще за життя в Пекіні китайці поставили йому пам’ятник (1829).

Наприкінці XIX ст. в складі російських місій українці почали більшими чи меншими групами прибувати в північно-східну частину Китаю – Маньчжурію. Початки цього процесу пов’язані з будівництвом Східно-Китайської залізниці (СКЗ), яку, відповідно до угоди з Китаєм, прокладала Росія. Можливість доброго, як на ті часи, заробітку на будівництві приваблювала туди величезну масу населення з Російської імперії.

Однією з найбільших за чисельністю етнічних груп були українці, які переселялися як з України, так і з інших територій Російської імперії, зокрема з близького до Маньчжурії далекосхідного Зеленого Клину, більшість жителів якого становили вихідці з України. Найбільша кількість українських поселенців осіла в місті Харбіні.

У Маньчжурії налагодилось українське громадське життя, яке мало культурно-просвітницький характер. Воно концентрувалося навколо культурних осередків і гуртків, що виникали вздовж Східно-Китайської залізниці. На базі одного з таких гуртків в 1907 році постала перша в Маньчжурії українська організація – Український клуб. Він мав просвітницькі цілі: пробуджувати серед українського громадянства інтерес до рідного краю, сприяти пізнанню рідної історії, літератури, музики, а також матеріально допомагати своїм членам. Найактивнішими його діячами були С. Кукуруза, Ф. Тоцький, Ю. Юрченко та ін.

Українське національне життя в Маньчжурії розвивалося нерівномірно. До 1917-го воно мало винятково культурно-просвітницьку спрямованість і концентрувалось в Українському клубі в Харбіні та драматичних гуртках, що виникали в українських поселеннях, розташованих уздовж залізниці. У 1917-1921 рр. культурно-просвітницька діяльність (відкриття української початкової школи, української гімназії, української православної парафії, спорудження Українського національного дому) поєднувалась із політичною (створення й діяльність Маньчжурської окружної ради та Українського консульства в Харбіні, налагодження контактів із Києвом та участь у далекосхідних українських з’їздах тощо). 

Українське консульство в Харбіні діяло у 1918-1919 рр. Його очолював П. Твардовський, який весною 1918 року, як командир українських військових частин, прибув із Харбіна до Києва, а восени того ж року повернувся назад, одержавши від українського Міністерства закордонних справ повноваження представляти інтереси України в Маньчжурії. Ці повноваження визнав народний комісар закордонних справ більшовицької Росії Г. Чичерін.

Після прибуття в Харбін П. Твардовський вів переговори з представниками командування Антанти щодо створення українських військових частин на Далекому Сході, брав постійну участь в українському громадському житті, розпочав реєстрацію українців, які бажали отримати українське громадянство тощо. Діяльність П. Твардовського натрапляла на вороже ставлення з боку російських дипломатів, багато з яких працювали в Китаї ще за царських часів. Вони звернулися до управляючого СКЗ генерала Д. Хорвата з вимогою заарештувати «самозванця-консула» й усунути його з Маньчжурії. До арешту не дійшло, але П. Твардовський змушений був залишити Харбін.

У липні 1917 року в Харбіні на хвилі загального піднесення національно-визвольної боротьби народів після повалення царизму в Росії була заснована Маньчжурська окружна рада – центральна громадсько-політична установа українців у Маньчжурії. До її складу входили 9 українських організацій та низка гуртків. Ця організація одержала з Києва право на реєстрацію українців та видачу посвідчень про їхнє українське громадянство. У 1921 році Рада припинила існування.

У 1920-х рр. кількість українців у Харбіні збільшилася за рахунок політичних емігрантів з України, Сибіру та Далекого Сходу, які прагнули ввійти в контакт з українцями, котрі вже проживали в Маньчжурії, щоб спільно працювати в межах уже створених там організацій. Але під впливом успіхів більшовиків, поразки УНР і ЗУНР, а також розпаду сибірської влади більшість діячів української спільноти охолола до громадської праці. Частина українців, щоб зберегти робочі місця на залізниці, оформила свої паспорти через радянське консульство в Харбіні, дехто прийняв китайське громадянство.

Ситуацію?погіршували несприятлива?політична кон’юнктура та вкрай недружнє ставлення китайських властей, які, з огляду на зближення з Москвою, у 1923 році закрили в Маньчжурії українські організації, а пізніше навіть конфіскували будинок і майно Українського клубу. Внаслідок цього українське громадське життя в Маньчжурії в 1920-х рр. стало занепадати.

Проте у вересні-грудні 1925 року все ж таки виходив тижневик «Українське життя». Він друкувався в японській друкарні з метою уникнути цензурування та контролю з боку китайських властей. 

Загалом матеріальне та, в ширшому плані, соціальне становище великої частини українців у Маньчжурії було кращим за життя українських емігрантів у більшості інших країн. У США й Канаді українцям потрібно було пристосовуватися до порядків і народів, що мали іншу культуру й стояли в цілому на вищому щаблі соціально-культурного розвитку. У Маньчжурії ж перші українські поселенці самі були піонерами культурної та економічної розбудови краю, що суттєво впливало як на психологію, так і на стосунки між народами.

Під час війни, яку вела Японія на території Китаю, радянські громадяни поступово поверталися до СРСР, а російські емігранти виїздили до інших країн. Поза Маньчжурією українські громади в Китаї у 1920-1940-х рр. були в Шанхаї, Тяньцзіні й Ціндао. 

Організоване українське життя в Маньчжурії перестало існувати в 1945 році зі вступом Радянської армії, а в інших частинах Китаю – на початку 1949 року, після падіння гомінданівської й установлення комуністичної влади. Більшість українців у Маньчжурії була заарештована й вивезена до СРСР. Члени українських громад Тянцзіну, Ціндао й Шанхая були трьома групами евакуйовані на острів Формоза (Тайвань) та на Філіппіни. Невдовзі вони переїхали звідти до Австралії, Аргентини, Канади і США.

1948 рік був останнім у житті організованого українства в Китаї, бо в січні-березні 1949 року відбувалася евакуація всіх українців, які виїхали трьома групами на Філіппіни (на о. Самар), де мали знайти тимчасовий притулок понад 7 тис. біженців з Китаю. У Шанхаї залишилося на той час близько 20 українців, які з різних причин не могли або не хотіли вирушати в невідомі краї. Це були, переважно, старі і хворі люди.

У зв’язку з політикою зближення між СРСР та Китаєм після проголошення КНР (1949) участь УРСР у ній стає системною та цілеспрямованою, що виявлялось у навчанні у вищих школах України китайських студентів, обміні науковими, письменницькими та мистецькими делегаціями, допомозі з боку України в розбудові економіки Китаю. 

У 1958 році Україна постачала устаткування для будівництва майже 100 промислових підприємств у КНР. 1957 року в Києві було відкрито інтернат з китайською мовою навчання; 1958 року започатковано відповідну спеціалізацію у Львівському університеті.

У той час і пізніше в китайських перекладах з’явилися поезії Т. Шевченка (ще в 1912 році в газеті «Мінсінь Жибао» письменник Чжоу Цзожень розповів про життя і творчість великого Кобзаря; у 1934 році в Китаї вперше були опубліковані твори Т. Шевченка), І. Франка, Л. Українки (вперше – у 1921-му, вдруге – у 1948-му – до 35-ліття від дня смерті славетної поетки). 1956 року в Китаї широко відзначалось 100-річчя з дня народження І. Франка, а 1961-го – 100-річчя з дня смерті Т. Шевченка. 

У період різкого погіршення радянсько-китайських відносин (кінець 1960-х – середина 1980-х рр.) у Китаї були перекладені й опубліковані праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1972) та книга П. Шелеста «Україно наша Радянська» (1974). 1979 року, після візиту в Китай трьох українських вчених із західної діаспори – Богдана Боцюркова, Бориса Левицького та Петра Потічного – зав’язалися контакти китайських вчених з українознавцями Заходу.

З проголошенням державної незалежності України (1991) та встановленням українсько-китайських дипломатичних стосунків у Китаї помітно зросло зацікавлення українознавчими студіями. Вони провадяться, зокрема, в університетах Харбіна, Пекіна, Нанкіна, Шанхаю та деяких академічних інститутах. Після перерви відновив працю Центр вивчення України Уханського університету (створений ще в 1960-х рр.). 

Інститут лексикографії Хеілунгтьянгського університету в Харбіні з допомогою Канадського інституту українських студій Альбертського університету підготував і видав у Пекіні українсько-китайський словник. У майбутніх планах цього вузу – випуск китайсько-українського навчального словника, граматики української мови, самовчителя української мови для китайців, книги про визначних діячів української культури тощо.

У 1992 році першим послом України у КНР був призначений?Анатолій Плюшко. На кінець ХХ ст. в Китаї проживало приблизно 20 тис. осіб українського походження, всі вони цілком асимілювалися й інтегрувалися в суспільне життя цієї країни.

Р.  Кухаренко, власкор 

газети «Міграція»