Останнім часом українці почали масово відкривати для себе Словаччину. Однак, відвідуючи цю невеличку центральноєвропейську країну, вони часто навіть не підозрюють, що в її культурі дуже помітною є українська присутність. Тут, звичайно, не йдеться про якість окремі, хай навіть дуже промовисті, випадки, як-от: у селі Венеція, що біля Бардієва, була записана перша надрукована ще 1571 року українська пісня; легендарний засновник поп-арту Енді Ворхол має українське коріння, бо народився в родині українців із села Микового біля Міжлабірців.
   Згідно з офіційним переписом населення, станом на 2001 рік у Словаччині проживало 55 000 українців. Порівняно з українцями Румунії, українці Словаччини почувають себе значно краще, сягаючи кількості 100 тис. осіб (за офіційною статистикою 55 тис.).

Розселення
    Українці в Словаччині є частиною українського етносу Закарпаття.  Протягом сторіч як безпосередні сусіди, так і вони самі називали себе руськими, русинами, руснаками, угроросами, карпаторосами, малоросами, українцями. Проживали вони компактно в понад 270 селах у вузькій смузі на південному боці Карпат довжиною близько 350 км – від лівих притоків Тиси (Закарпатська область України) до річки Попрад на заході Пряшівського краю Словацької Республіки (на півночі ця область межувала з Лемківщиною у Польщі, де до акції «Вісла» теж компактно мешкали лемки-українці).
    Таким чином у Східній Словаччині нараховується близько 250 в минулому українських, а тепер, переважно, словацько-українських селищ. Основна маса українців проживає в Гуменному – 4,9 тис. осіб (4,3% населення), Свиднику – 1,8 тис. (3,9%), Пряшеві – 1,6 тис. (0,8%), Бардійові – 1,6 тис. (2,0%), Кошицях – 1,1 тис. (0,5%), Старій Любовні – 0,7 тис. (1,4%). Більшість тих, хто визнав себе русинами, зосереджена в Гуменному – 7,8 тис. (6,8%), Свиднику – 3,4 тис. (7,7%), Бардійові – 1,9 тис. (2,3%), Старій Любовні – 1,0 тис. (2,1%). Абсолютна більшість українців (89,0%) проживає на Пряшівщині, де нараховується 6 селищ, в яких етнічні українці складають понад 20%, та 11 селищ, в яких мешкає понад 10% етнічних українців. Незначна група української національної меншини живе в столиці Словаччини — м. Братислава, на іншій території — дисперсно.
   Українське населення в Словаччині можна поділити на дві групи – автохтонів (людей, чиї предки мешкали на землях сучасної Словаччини задовго до проголошення Словацької Республіки та еміграцію й діаспору (тих, хто переселився в Словаччину під впливом політичних, соціальних чи економічних чинників після Другої світової війни, а також їхніх нащадків). Більшість українців Словаччини належать до автохтонів.
Історія
   У недалекому минулому історія непогано обійшлася з українцями Пряшева. Існування автономної Карпатської України у передвоєнній Чехословаччині створило історичний прецедент, який згодом уже неможливо було обминути. Після закінчення Другої світової війни новостворена Українська національна рада Пряшівського краю, репрезентуючи інтереси населення регіону, порушила питання про його автономію в межах Чехословаччини. Проте як чеські урядовці в Празі, так і словацькі у Братиславі відмовилися визнати правомірність цих політичних вимог, хоч і пішли на значні поступки у культурно-освітній сфері.
   До 1948 року словацькі українці мали власну шкільну систему, газети, видавництво, театр, молодіжну організацію. Через поширеність русофілії серед місцевої інтелігенції (ізольований Пряшів був останнім регіоном, де збереглось це дивне й колись дуже поширене явище) у більшості з вищеназваних інституції вживалась російська мова. У повоєнний період пряшівські москвофіли були такими впливовими, що місцевих українців ще навіть на початку 1950-х часто офіційно вважали «русскими» й аж до 1954 року вони навчалися здебільшого не в україно-, а в російськомовних школах та гімназіях. Сучасні представники старшої та середньої генерації українців Пряшівщини, виховані у школах, де панували москвофільський дух, російська мова або язичіє, і стали соціальною базою сучасного українофобського неорусинства. Однак програма українізації, запроваджена новим комуністичним урядом Чехословаччини на початку 1950-х років, надала поштовх розвиткові української літературної мови. Виникла нова аполітична організація КСУТ (Культурна спілка українських трудівників), яка представляла інтереси українців.
   Утвердження комуністичного ладу у Чехословаччині (1948 р.) потягло за собою колективізацію та заміну греко-католицької церкви промоськовською православною. Згодом, коли уряд Дубчека наприкінці 1960-х років почав надавати соціалізмові «людського обличчя», греко-католицька церква знову була легалізована.
   Як і скрізь у Чехословаччині, серед українців починання Дубчека викликали ентузіазм та громадську активність. Навесні 1968 року виник задум скликання Української національної ради. Україномовні газети рясніли закликами до політичної, економічної та культурної автономії. Літературна творчість молодого талановитого покоління української інтелігенції досягла небувалих висот. А патріотичний голос пряшівських україномовних радіопрограм непокоїв Київ, як Братиславу та Прагу. Але цьому раптово було покладено край у серпні 1968 року, коли півмільйона радянських і союзних військ вторглися до Чехословаччини, щоб придушити Дубчекову «революцію».
   Репресивні заходи, що їх було вжито в Чехословаччині протягом 1970–1980-х років, не призвели до цілковитої ліквідації українських культурних інституцій. Працювало українське відділення Пряшівського університету, КСУТ; друкувалася українська преса. Все це, однак, перебувало під пильним наглядом словацького уряду. Зростали й зусилля, спрямовані на перехід українців на словацьку національність.
Сучасність
   Позитивною стороною нинішньої ситуації є те, що українці матеріально живуть значно краще, ніж будь-коли. Протягом останніх десятиліть уряд здійснив електрифікацію регіону; в колись відсталому та ізольованому Пряшеві з’явились нові промислові підприємства, шляхи. У сільському господарстві зайнято вже менше половини місцевих українців. Більшість серед них становлять промислові робітники, службовці, спеціалісти різного профілю. Проте як і в 1968 році, прибутки українців у середньому на 40% нижчі від прибутків чехів і словаків. Тож як з економічного, так і з національного боку вони продовжують зазнавати дискримінації.
   Під тиском асиміляції кількість українців Словаччини постійно падає. Найбільш чисельною представницькою організацією є Союз русинів-українців Словацької Республіки (СРУСР, членська база – біля 3 тисяч осіб), який організовує  такі центральні  культурні заходи, як конкурсний   огляд з художнього читання жінок-декламаторок «Струни серця»  ім. Ірини Невицької, Фестиваль драми і художнього слова ім. Олександра Духновича в Пряшеві і Меджилабірцях, Фестиваль фольклору русинів-українців Словаччини в Камйонці, Свято культури русинів-українців Словаччини у Свиднику, пісенний фестиваль «На крилах мелодій» в Гуменному, Фестиваль духовної пісні в Снині, огляд народних пісень «Маковицька струна» в Бардієві і Пряшеві та «Не забудь свою колиску».
   СРУСР видає газету «Нове життя», щомісячний журнал для дітей «Веселка». Спілка українських письменників Словаччини видає літературно-мистецький та публіцистичний журнал «Дукля».
   У Свиднику діє Словацький національний музей – Музей української культури, працюють дитсадки з українською мовою виховання, основні (початкові) школи з українською мовою навчання та з вивченням української мови в Орябині, Удолі, Хмельовій, Нижній Полянці, Габурі, Руській Порубі, Шариському Чорному, Ублі, Гуменному, Пряшеві.
   В Пряшеві працює  середня школа (гімназія ім. Тараса Шевченка, директор Юрій Муличак). Гуртки української мови працюють у Свиднику та Кошицях, діє Українська недільна школа в Братиславі. Українська мова викладається на кафедрі україністики філософського факультету Пряшівського університету, студенти навчаються за фахом: переклад, славістика та академічна педагогіка.
   У Кошицях при Регіональній раді СРУСР працюють Український народний аматорський хор «Карпати»  та чоловіча співацька група «Поляна».
   В Братиславі діють  Словацько-українське товариство та Музично-драматичний ансамбль ім. Тараса Шевченка. В українських селах Пряшівського і частково Кошицького країв діє кілька десятків  самодіяльних фольклорних колективів, співацьких гуртів та колективів народної художньої творчості. У Кошицях транслюються радіо- і телепередачі українською мовою.
Дослідження культури
   У 1960 р. при філософському факультеті Пряшівського університету ім. Шафарика було засновано Кабінет народної словесності, згодом перетворений у Дослідний кабінет україністики, а потім Науково-дослідний відділ кафедри україністики. З самого початку і до 1971 року в ньому працювали двоє фольклористів — Михайло Гиряк та Микола Мушинка.    Вони спрямували увагу на збирання й дослідження головним чином словесного фольклору і опублікували ряд наукових праць з цієї галузі. Довгі роки Науково-дослідним відділом завідувала літературознавець Олена Рудловчак, яка зробила чималий внесок і в дослідження історії фольклору та етнографії на Закарпатті.
Черв русинства
    В посттоталітарний період у незалежній Словаччині відчутно активізувалося антиукраїнське політичне лобі, яке під личиною неорусинства оголосило себе виразником і захисником прав місцевого українського населення. Деукраїнізація культурного життя української меншини в Словаччині стала основним напрямом діяльності місцевих неорусинів. На початку 1990-х років за потурання та навіть підтримки певних словацьких політичних кіл неорусини докладали максимум зусиль, щоб табуювати все українське. Так, Український національний театр було перейменовано на Театр імені Духновича, відбулася низка рейдерських атак на Музей української культури у Свиднику та Руський дім у центрі Пряшева.
   У руслі оголошеної політики деукраїнізації було проведено перепис населення 1991 року, під час якого реалізовано штучний поділ автохтонної східнослов’янської людності на дві окремі національності: українців та русинів. Понад те, за серйозної підтримки словацького уряду, Словацької академії наук у 1994 році було кодифіковано так звану русинську мову, а згодом і видано низку підручників та словників із цієї мови.