Через колізії історичного розвитку українським вченим доводилося працювати на теренах чужих держав, і тому їхній талант не був належним чином поцінований у власній вітчизні.

Народився Памфіл Данилович Юркевич у с. Ліпляве Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Канівський район Черкаської області) у багатодітній сім’ї священика. Древо родини Юркевичів сягає глибоких етнічних коренів в українському козацтві. Дід і батько Памфіла були священнослужителями православних парафій у самому серці України – колишній Гетьманщині. Хлопчик зростав і виховувався в атмосфері обрядово-релігійних традицій рідної домівки, українського козацького села.

Після закінчення Переяславського духовного училища (1841) та Полтавської духовної семінарії (1847) пішов тим шляхом, до якого був майже приречений своїм походженням: вступив до Київської духовної академії (1847). По завершенні академічного курсу (1851) його залишили на викладацькій роботі. І він зробив вельми стрімку наукову кар’єру. 1852 р. П. Юркевич – магістр богослов’я і бакалавр академії, 1853-го удостоєний почесної нагороди Священного Синоду «За відмінну наполегливість і корисну працю», упродовж 1854-1857 рр. обіймав посаду заступника декана академії, яку облишив, очоливши 1857 р. кафедру філософії й водночас німецької мови.

У стінах Київської духовної академії Памфілу Даниловичу судилося провести чотирнадцять років, які стали, поза всяким сумнівом, найбільш плідними в його житті. Київським періодом датуються основні філософські праці ученого: «Ідея», «Серце і його значення у духовному житті людини згідно з ученням Слова Божого», «З науки про людський дух», «Матеріалізм та завдання філософії», «Мир з ближнім як умова християнського співжиття», «З приводу статей богословського змісту, вміщених у філософському лексиконі», «Докази буття Божого» (1859-1861). У них П. Юркевич виявляє величезну філософську ерудицію. Він ідеально обізнаний із сучасним станом світової філософської думки й водночас – абсолютно самостійний, оригінальний філософ, чиї думки повністю відповідають світовим стандартам того часу.

Усе це робить зрозумілою ту зміну в біографії вченого, що сталася 1861 р. За рішенням Міністерства народної освіти П.Д. Юркевич посів місце професора кафедри філософії Московського університету. Наш земляк виявився єдиним фахівцем у Росії, здатним після десятилітньої заборони філософії у світських освітніх закладах очолити цю кафедру (без закордонного стажування).

Викладав П.Д. Юркевич історію філософії, логіку, психологію, а з 1864 р. – педагогіку. За його пропозицією Рада Московського університету зробила цю дисципліну обов’язковою для студентів, які по закінченню навчання готувалися до педагогічної діяльності. Професор читав цей предмет студентам різних курсів майже всіх факультетів університету й, крім того, – слухачам учительської семінарії військового відомства. Педагогіці він присвятив книги: «Читання і виховання», «Загальні підстави методики» (1865), «Курс загальної педагогіки з додатками» (1869), «План і сили для початкової школи» (1870), «Ідеї та факти з історії педагогіки» (1870), «Майбуття звукової методи» (1872). 

Стрімка й успішна академічна кар’єра (зазначимо, що з 1869 р. і до кінця життя П. Юркевич працював деканом історико-філологічного факультету), численні учні, буквально закохані у свого вчителя (з-поміж них – російський філософ В. Соловйов, історик В. Ключевський, український письменник І. Нечуй-Левицький), і водночас – багаторічне цькування у так званій «демократичній» пресі, передчасна смерть, і... майже повне забуття впродовж довгих десятиліть потому.

Памфіл Юркевич залишив по собі порівняно невелику літературну спадщину. За життя він здійснив 12 публікацій, з них лише п’ять припадає на московський період (переважно праці з питань педагогіки). Головною причиною філософського мовчання вченого після 1861 р. була та ганебна кампанія погроз, наклепів, образ, що її розгорнули проти нього представники табору російських радикалів у відповідь на критику ним М. Чернишевського й репрезентованого останнім матеріалістичного напряму в філософії. Характеризуючи духовну атмосферу, що оточувала професора у Москві, Д. Чижевський писав: «Уся російська журналістика накинулася на Юркевича, як на політичного ворога. Цю полеміку, що її розпочав Чернишевський, важко назвати інакше, як хрестовим походом темноти і некультурності, яка, не маючи сили боротися з думкою силою думки, підмінила полеміку лайкою, брехнею і особистими нападками». 

П.Д. Юркевич, як й інші представники Київської релігійно-філософської школи, обстоювали право філософії на вільний розвиток, який, на їхню думку, неможливий ані з позицій середньовічного ототожнення філософії з релігією, ані з погляду радикальних просвітницьких концепцій, що в ім’я торжества науки заперечували як релігію, так і філософію. Учений підтримував ті позитивні начала, на яких зростало просвітництво. Він поціновував пов’язаний з цим підвищений інтерес до природознавства і науки взагалі, але для нього неприйнятний був нігілізм стосовно філософської традиції, прагнення до ототожнення філософії з природознавством, оскільки це призводить до знищення філософії як такої.

У своєму розумінні вищої моральної метафізики та безпосередності моральнісного буття Юркевич залишається актуальним та життєздатним і понині. Розроблені ним ідеї відповідали високому рівню світової філософської думки, залишаючись і сьогодні гідним взірцем філософського аналізу складних проблем людського духу.

У своїх філософських поглядах мислитель відтворив українські духовні традиції, кардіоцентризм, екзистенціальність, антропоцентризм української світоглядної ментальності. Це виявилось в акцентуванні уваги на унікальності духовного єства людини, визнанні особистості вищою цінністю буття, розгляді «серця» як основи духовного життя людини.

Змістом його антропології є «філософія серця» – оригінальна філософська система, в центрі якої знаходиться вчення про «серце» як символ внутрішнього світу, людських переживань. Філософ стверджував, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Людина пізнає навколишній світ за допомогою розуму, а пізнати красу й таємничість світу можна тільки серцем (центром усіх «пізнавальних дій»). За П.Д. Юркевичем, розум – вершина, а серце – коріння духовного життя.

Педагогічна теорія П. Юркевича є органічною частиною його плану влаштування людського суспільства на засадах Істини, Добра, Краси, Гармонії. Учений переконаний у перетворюючій силі виховання у житті суспільства. Для нього виховання є такою духовною силою, яка робить можливим як існування людства, так і його вдосконалення. Виховання та освіта народу – умова розвитку держави.

Виховання здійснюється родиною, школою, церквою, суспільством. На першому місці – родина, оскільки вона завжди була і залишається природним середовищем перебування дитини: «дитя відроджується до життя морального під впливом сімейного Духу». 

Поняття виховання духу і формування вільної людини нероздільні. В усіх своїх педагогічних творах філософ незмінно підкреслює: «Де дух, там і свобода» й називає цю тезу «керуючим правилом для вихователя».

Думка про необхідність релігійного виховання, потребу виховати у дитини глибоку віру проходить лейтмотивом через усю наукову спадщину філософа. Наповнити серце вихованця невикорененою вірою в Добро й Бога – так визначає Юркевич одне з головних завдань виховання.

Душа, вважав педагог, має три основні здатності: перша – пізнання, друга – почування, третя – воля. Ці три здатності відповідають покликанню до істини, краси й добра. Юркевич називає їх Розум, Серце, Воля. Узгодженість цих сфер людської особистості Юркевич виражає формулою «знання розуму, натхнення серця й енергія волі».

Памфілу Даниловичу Юркевичу належить заслуга привнесення у педагогічну думку нових ідей, які були сприйняті не тільки вітчизняною, а й зарубіжною педагогічною теорією та практикою. «Філософія серця» доводить, що абсолютизація розумного начала в людині, заперечення значущості її внутрішнього світу, намагання зробити його наскрізь прозорим для педагогіки неминуче ведуть до формалізму й догматизму у вихованні.

У 1867 році Рада Московського університету запросила професора П. Юркевича очолити щойно відкриту на юридичному факультеті кафедру історії філософії права. Не залишаючи університетської кафедри філософії, він відтоді незмінно викладав цей предмет аж доки страшна хвороба не звалила його в ліжко.

Особливий інтерес викликають рукописи вченого, що вважалися втраченими або загубленими: автограф публічних лекцій, прочитаних П. Юркевичем у Московському університеті 1864 р., що викликали несамовитий «скрегіт зубовний» у войовничих матеріалістів і спричинили нову хвилю цькування філософа у пресі.

Світоглядні ідеї П. Юркевича тому й набули особливого значення у вітчизняній філософській культурі, бо органічно поєднали глибинну спорідненість з православною традицією, а життя у цій традиції з глибоким переосмисленням і переживанням світового досвіду філософування. Ідеї Платона і Канта, Лотце і Шопенгауера є живильними ферментами Юркевичевої думки, як і твори святих отців.

Підірване здоров’я, втрата близьких, нескінченні переживання і виснажлива праця вкоротили життя П.Д. Юркевичу на десятки років. Передчасна смерть залишила нереалізованими чимало задумів. Утім, зроблене ним для розвитку філософії важко переоцінити. 

За життя Юркевича окремими виданнями виходили тільки його педагогічні твори. Збірки філософських праць, складені з прижиттєвих журнальних публікацій, а також деякі з його рукописів стали доступними широкому загалу лише в останнє десятиліття.

Р. Кухаренко, власкор газети «Міграція»