В історії світової фольклористики є унікальні постаті збирачів усної народної творчості, які записали колосальну кількість матеріалів.

Українську фольклорну скарбницю збагатив і сільський учитель, подолянин Гнат Танцюра, який плідно працював на збирацькій ниві усної народної творчості у другій половині XX ст. 

Гнат Трохимович Танцюра (1901-1962) народився в селі Зятківцях Гайсинського повіту Кам’янець-Подільської губернії (нині Гайсинського району Вінницької області) в багатодітній малоземельній сім’ї хліборобів-ткачів.

Було в сім’ї Танцюр таке, чого в сусідів не помічалося: любили співати хором, слухати голосне читання художньої літератури. У п’ятнадцятирічному віці Гнат перечитав усі книжки зі шкільної бібліотеки, брав у повітовій, бо дома були тільки «Кобзар» Т. Шевченка – читаний-перечитаний, і «Псалтир».

Цієї ж пори Гнат Трохимович завів щоденника, переписував у нього вірші з «Кобзаря», фіксував різні факти з власного та сільського життя. Під впливом реальних подій та літератури й фольклору в щоденнику відбивалися сокровенні мрії та почуття. Він ретельно записував розповіді бабусі Оксани, яка добре пам’ятала кріпаччину. Коли бабуся померла, на її похорон зійшлося чимало літніх зятківчан. Співчуваючи родині, вони згадували важке життя за кріпаччини, розповідали про запеклу боротьбу з графом за землю. Для хлопця це стало справжнім відкриттям. Спогади односельців так сильно вразили Гната, що навіть через багато років у його пам’яті не стерлося емоційне сприйняття почутого: «Виявилося, що ці темні, неписьменні люди – герої, і найкращі з них загинули в царських тюрмах, на каторзі. Виявилося, що мій дід Омелько Танцюра був головою комітету повстанців і помер у в’язниці… Усе, що я почув на цьому похороні, я позаписував у свій щоденник, маючи на меті опісля розпитати старих людей до подробиць і все позаписувати. Повстання було масове, учасники і свідки були ще живі, багатьох з них я знав особисто. Чим більше я розпитував людей, тим більше знаходилося цікавого і цінного матеріалу, тим більше захоплювала мене така робота. Цей випадок і став поворотним пунктом у моєму житті».

Збираючи історично-побутовий матеріал, Гнат Трохимович міркував: «А чому б не фіксувати й пісні? Адже вони – поетична історія народу». До того ж, цьому намірові сприяли родинні обставини. Співаючи в домашньому хорі, Гнат мав обов’язок: підбирати цікаві пісні, збагачувати репертуар, перед початком співу давати таку тональність, яка б підійшла всім. У співах минали вечори й невдовзі учасники хору відчули: не співають нового, повторюються, кілька разів переспівують одне й те ж. Тоді батько дав синові наказ: на вечір підібрати свіжих пісень. Для цього необхідно було знати назви пісень, яких вони співали. 26 вересня 1917 року Гнат записав 113 назв народних пісень. «Цю дату, – зазначав Гнат Трохимович, – я і вважаю початком записування пісень, хоч деякі найкращі пісні були відзначені в моєму щоденнику раніше».

Для розширення репертуару домашнього хору юнак почав ходити за народними піснями до сусідів і в інші кутки села. Паралельно з піснями фіксував прислів’я та приказки, загадки, дитячі ігри, повір’я, перекази. Гнат відчув і збагнув своє справжнє покликання на все життя: «Мене охопила якась гарячка колекціонера». Ще на початку збирацької роботи Танцюра усвідомив: пісня – це сплав тексту і мелодії, її слід записувати в єдності поетичного і музичного компонентів. Виникла гостра потреба оволодіти записом нот. Щоправда, основи музичної грамоти хлопець здобув у приходській школі, в 10-13 років співав у церковному хорі, вів альтову партію. Пробуючи застосувати свої знання з музики, Гнат самотужки почав нотувати одноголосі мелодії. Двоголосся й багатоголосся були недоступні. На допомогу прийшов учитель Венедикт Макарович Нестерук, навчивши його гри на скрипці, нотації складних мелодій. Фронтальний запис фольклору набув якісно нових рис, більшої інтенсивності.

Центральне місце у фольклористичній спадщині Г. Танцюри, без сумніву, займають записи від Явдохи Зуїхи. На основі тисяч аркушів, акуратно списаних каліграфічним почерком збирача, було підготовлено книгу «Пісні Явдохи Зуїхи», до якої увійшло 925 народних пісень.

Збірник має такі основні розділи: пісні календарно-обрядові, весільні, родинно-побутові, балади, історичні та соціально-побутові. У межах цих розділів твори об’єднано в певні тематичні чи жанрові групи та цикли, що мають свою ідейно-смислову послідовність, внутрішню логіку розміщення (таких груп аж 46). 

Це дослідження і пісенну монографію села Зятківці вчені ставлять у ряд найкращих у нашій країні праць, побудованих на фольклорному матеріалі одного осередку чи носія. Від Явдохи Зуїхи записано 1008 пісень, 156 казок, байок та переказів, 394 прислів’я і приказки, чимало загадок, інших етнографічних даних. Записи від неї тривали дванадцять років. 

Постаті Танцюри і Явдохи Зуїхи є тим ідеальним зразком в історії світової фольклористики, коли гармонійно поєднались надзвичайна обдарованість народної співачки й ентузіазм та віртуозність талановитого збирача. «Спілкуючись із цією бабусею, яка так повно ввібрала в себе культуру трудового народу, я багато передумав і зрозумів, – писав фольклорист. – Читання з книжки тисячі пісень ніколи не дасть того ефекту, як слухання і запис їх від живої людини, яка з додатками і художніми поясненнями емоційно їх передасть. За допомогою Зуїхи я зрозумів душу простої трудящої людини, фізично і морально здорової, духовно багатої. Я ніби пірнув у лірику, в музику, в глибокий океан людських переживань і вирватися з цього полону народної поезії я і не хотів, і вже не міг».

Рукописна збирацька спадщина Гната Танцюри багата й різноманітна в жанровому плані. Впродовж сорока шести років від ста п’ятдесяти інформаторів збирач записав 5000 пісень; близько тисячі казок, легенд, переказів, усмішок та анекдотів; 1536 прислів’їв і приказок; 615 загадок; 144 зразки інструментальної музики; сотні замовлянь, голосінь, повір’їв, прикмет, матеріалів до народного хліборобського календаря тощо. Творчий доробок Гната Трохимовича можна назвати справжнім подвигом, якщо зважити, що всі пісенно-музичні матеріали записані на слух.

Техніка запису в Г. Танцюри була така. Спочатку він прослуховував пісню, за другим разом записував текст, за третім – мелодію; для кожного рядка тексту відводив один нотний рядок; за камертоном визначав тональність, мелодію кілька разів програвав на скрипці, а тоді записував. Після цього ще раз перевіряв, уточнював записані текст і мелодію. Останнім етапом було виконання пісні самим збирачем згідно із власним записом; співаки-виконавці слухали й де необхідно вносили поправки. Так досягалася точність і повнота записів. Г. Танцюра наголошував: «З пісні не можна викинути жодного слова, жодного складу, бо вони не будуть мати відповідних нот. Пісню треба записати так, як її витворив народ, інакше це не запис».

Родинно-побутова лірика тематично дуже багата. Однак провідна її тема – боротьба людини за щастя, утвердження її як особистості. У цій пісенності відбилися соціальні мотиви, відверті патріотичні устремління, глибокі роздуми про долю-неволю. Не останнє місце тут відведено пейзажам – вірним супутникам народної поезії, джерелу паралелей, контрастів, співзвучностей, порівнянь, найрізноманітніших асоціацій і барв.

Колискові пісні та забавлянки яскраво ілюструють багатство і щедрість народної душі, звучання її найніжніших струн. Лебеді материнства ячать над усім світом, над кожним немовлям, виколисуючи його сонячну і добру долю. Г. Танцюра записав близько ста колискових пісень та забавлянок, ігор із маленькими дітьми. Майже всі зразки позначені високою поетичністю, простотою і доступністю змісту, мелодійною милозвучністю. 

З біографії. 1912 року Г. Танцюра закінчив церковно-приходську школу, згодом Зятковецьку трудову семилітню школу й педагогічні курси в м. Гайсині й у вересні 1921 року був призначений учителем у рідне село. Деякий час працював вихователем Гайсинського і Дашівського дитячих будинків. 

1932 року заочно закінчив мовно-літературний факультет Вінницького інституту соціального виховання, працював учителем Клебанської середньої школи Тульчинського району на Вінниччині. 

З 1944 по 1951 pік працював викладачем мови та літератури Гайсинської середньої школи № 4.

Основну частину своєї збирацької спадщини фольклорист у 1950 році передав до ІМФЕ АН УРСР, де у відділі рукописних фондів було створено окремий фонд матеріалів Г. Танцюри за номером 31. Цей фонд нараховує 68 одиниць збереження й охоплює понад десять тисяч архівних аркушів. Фольклорні матеріали систематизовано та класифіковано за ідейно-тематичним принципом і упорядковано в окремі збірники.

Ім’я славетного фольклориста, етнографа й педагога присвоєно Зятковецькій середній школі. У м. Гайсині, на будинку, де ентузіаст жив і працював останній період життя, встановлено меморіальну дошку, відкрито меморіальну кімнату-музей Г. Танцюри при Будинку культури (нині музей діє в будинку, де жив фольклорист).

Архаїчні та «класичні» форми пісенного фольклору віднаходять своє друге життя в сучасних аранжуваннях. Бард Віктор Морозов ще в 1990-х обробив львівські батярські пісні, Марія Бурмака у тих же 90-х переспівала популярні колядки, Тарас Чубай і група «Скрябін» випустили альбом із стрілецькими та повстанськими піснями. До мотивів українського фольклору звертаються такі гурти, як «Гайдамаки», «Мандри», «Перкалаба» та ін. Власну інтерпретацію класичних народних пісень пропонує популярний рок-гурт «ВВ» і його лідер Олег Скрипка. Сучасні українські митці використовують фольклорні мотиви та форми не тільки у царині музики, але і в інших галузях культури – літературі, малярстві, дизайні.

Р. Кухаренко, власкор газети «Міграція»