Олекса Тихий – дисидент та мовознавець з Донецького краю

Головна

Відкрита трибуна

31.08.2017

Олекса Тихий – дисидент та мовознавець з Донецького краю

«Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише

вугілля, сталь, машини, пшеницю...

Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів і письменників, композиторів та акторів».

(Олекса Тихий)

Олекса (Олексій) Іванович Тихий (27 січня 1927 року, хутір Їжівка біля Дружківки Донецької області – 5 травня 1984 року, тюремна лікарня м. Пермі) – український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української Гельсінської групи. Виступав на захист української мови.

Завдяки своїм здібностям вступив до Московського університету на філософський факультет. Після його закінчення працював учителем, завучем.

У 1948 році вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецька) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне.

Вдруге був заарештований у лютому 1956 року за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину. 18 квітня 1957 року на закритому засіданні Сталінського обласного суду (м. Донецьк) на підставі ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу УРСР «за антирадянську агітацію та пропаганду» засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав.

Перебуваючи у концтаборах Мордовії, О. Тихий познайомився з багатьма активістами національно-визвольних змагань, зокрема з композитором В. Барвінським та лікарем Б. Кортухом, якому допоміг скласти, а згодом і видати книгу «Ліки навколо нас». Про зустріч з Тихим відомий правозахисник Л. Лук’яненко згадував: «Уперше ми побачились з ним навесні 1961 року в мордовському концтаборі у селі Соснівка. У міцному потискові його руки, в усій його постаті і навіть у ході відчувалась якась урівноваженість його високої душі.

Він не нарікав на труднощі табірного життя. Немовби не помічав їх. Але так і не призвичаївся до несправедливості і знущань адміністрації. Утім, присікування тюремників та вибіркові жорстокості сприймав звичайно з гумором, підбадьорював інших».

Після звільнення 15 лютого 1964 року Тихий, не маючи можливості влаштуватись на роботу за фахом, працював вантажником, слюсарем-механіком, пожежником. Водночас проводив велику роботу з укладання словника української мови, розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині.

У січні 1972 року Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області». І дотепер думки, висловлені у ній Олексою Тихим залишаються актуальними. «Як же розуміти того, хто живе на Донеччині в Україні, а батьківщиною має Росію? Емігрантом чи окупантом?», – роздумував він.

На початку 1973 року він надіслав до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний Донецький край» (у квітні листа було відправлено на адресу голови президії Верховної Ради УРСР І. Грушецького). У 1974 році написав нарис «Сільські проблеми» та роздуми «Ви і ми», в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови. Так, зокрема, Тихий виявив, що з 1200 шкіл Донеччини тільки сотня була з українською мовою викладання. Та й ті розташовані по далеких селах і нараховували від 50 до 150 школярів. У той же час у міських школах з російською мовою викладання учнів нараховувалось від 500 до 2500. Це був фактично лінгвоцид: цілеспрямована політика радянської влади, яка мала на меті винищення мови та культури українського народу.

У листопаді 1976 року Тихий разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук’яненком, О. Бердником та іншими виступив членом-засновником однієї з найперших правозахисних асоціацій – Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ – «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».

Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977 року. Справу Тихого було об’єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України М. Руденка. У червні-липні 1977-го під час судового процесу («процес по справі Руденка-Тихого») в Дружківці Донецької області Олексу Тихого звинувачено у «антирадянській агітації і пропаганді» та у «незаконному зберіганні зброї» (було підкинуто гвинтівку). 21 липня 1977 року оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Тихого було позбавлено волі на 10 років у виправно-трудовій колонії особливого режиму з наступним засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом». Місцем його покарання став табір особливого режиму ЖХ-385/1, село Соснівка в Мордовії, звідки він був етапований до лікарні в м. Нижній Тагіл.

На захист Тихого виступили визначні правозахисники: Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Левко Лук’яненко, Олександр Подрабінек та інші.

У своїх спогадах Л. Лук’яненко свідчив, що у грудні 1979 року на 17-й день голодівки-протесту проти знущань охоронців концтабору у Тихого прорвався шлунок. Перед операцією йому запропонували написати про відмову від своїх переконань, натякнувши, що від цього залежатимуть результати операції. Однак в’язень відкинув торги зі своєю совістю навіть перед реальною загрозою смерті.

У березні 1980-го переведений у табір особливого режиму для політв’язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія).

Кілька разів оголошував голодування (найдовше – 52 дні). Тихого тримали в карцері. «Це якраз був комариний період. Його, лежачого на підлозі, заїдали комарі, важив кілограмів 40», – писав Василь Овсієнко. Йому провели операцію, після якої виросла грижа.

«Жить будете в муках и недолго», – сказав Тихому один з лікарів і під час чергової операції зшив йому шлунок у вигляді «піскового годинника», щоб процес травлення проходив нестерпно боляче, стверджує Василь Овсієнко.

Важко хворого Тихого весь час позбавляли права на побачення з рідними, звинувачуючи у «порушенні табірного режиму». Однак все це не змусило Тихого написати «покаяння».

Довгі роки перебування в ув’язненні, голодівки-протести виснажили здоров’я Олекси Тихого. 5 травня 1984 року він помер після чергової операції в тюремній лікарні у Пермі. Про останні дні його стражденного життя Василь Овсієнко, побратим Тихого по концтаборам, згадував: «Смертельні метастази вже наскрізь пронизували зболіле Олексине тіло, але з лиця не сходила доброзичлива посмішка, якою він осявав співрозмовника. Знеможений, він лягав на долівку, охоплював коліна руками і так затято, без стогону, терпів люті болі та лайку наглядачів, які вимагали працювати «не порушуючи режим». У тюремне ШІЗО (штрафний ізолятор) Тихий потрапляв тричі по 15 діб, що зробило стан його здоров’я катастрофічним. Його перевели у лікарню, з якої той повернувся до камери, «як знятий з хреста», – писав у своїх «Таборових записках» Василь Стус.

6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у тюремній лікарні. Члени УГГ стверджують, що його покинули без догляду.

Україна не забула свого сина. 19 листопада 1989 року Олексу Тихого разом з Василем Стусом та Юрієм Литвином було перепоховано на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33).

Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7 грудня 1990 року вироки щодо Тихого скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину».

Указом Президента України № 937 від 8 листопада 2006 року за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Олекса Тихий нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

26 січня 2007 року відбулося урочисте відкриття пам’ятної дошки, присвяченої Олексі Тихому в місті Дружківка, та пам’ятника на подвір’ї школи № 14 в смт. Олексієво-Дружківці Донецької області, де Тихий навчався у 1940-ві роки, а потім й викладав.

16 травня 2007 року в Донецьку в приміщенні Донецької обласної філармонії відбувся великий меморіальний захід з нагоди 80-річчя від народження та 23-ї річниці його загибелі, а також презентація виходу друком книги «Олекса Тихий. Мова – народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу». Окрім цього, присутнім представили видання спогадів про Олексу Тихого «Страдницький шлях українського правозахисника. Методичний посібник для вчителів» та «Словник неправильностей українських говорів Донбасу».

У 2008 році за результатами міського конкурсу «10 знаменитих дружківчан», що проводився міськими газетами «Наша Дружківка» та «Дружківка на долонях» Олекса Тихий був визнаним найбільш відомим дружківчанином.

Починаючи з 2007 року ДОО ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка проводить щорічні «Олексини читання», у яких беруть участь учні старших класів загальноосвітніх шкіл Донеччини, студенти, молоді педагоги. Переможці читань преміюються поїздкою до Києва.

У 2010 році, за сприяння Товариства О. Тихого, вийшли книжки Олекси Тихого «Шевченко про мову» і «Думки про виховання». До 85-річчя зі дня народження під редакцією Василя Овсієнка вийшов друком двотомник, до якого було включено як статті самого Олексія Івановича, так і свідчення про нього видатних людей.

Вулиці, названі на честь Олекси Тихого, є в кількох населених пунктах України.

Р. Кухаренко, власкор

газети «Міграція»