Я працюю в підрозділі міграційної служби Харківщини з 2018 року. Щодня допомагаю людям у питаннях паспортизації, реєстрації та еміграції. Але найбільше моє досягнення і гордість у житті - це моя родина, мої два сини, яких я виростила з любов’ю, турботою і глибокими цінностями.

Після початку повномасштабної війни, як і тисячі українських матерів, я боялася одного - втратити своїх дітей. Мій молодший син, Олександр, довго вагався: вдома на нього чекала маленька дитина, і моє материнське серце благало його залишитися. Але в липні 2024 року, після жорстокого обстрілу Охматдиту, він зробив свій вибір.

Він нічого мені не сказав одразу, щоб не тривожити мене. Сам пройшов усі етапи - від подачі заявки до військово-лікарської комісії. І лише потім зізнався: він їде захищати країну. Він сказав, що саме атака на дітей стала тією межею, після якої неможливо залишатися осторонь.

У вересні 2024 року мій син став до лав Збройних сил України. Він служив у 81-й окремій аеромобільній Слобожанській бригаді як розвідник-сапер. Для мене це були дні постійної тривоги, молитви і надії.

Та найстрашніше сталося раптово. 15 листопада 2024 року я отримала звістку: мій син зник безвісти поблизу Білогорівки на Луганщині.

Слова тут безсилі. Бо немає нічого важчого, ніж жити в невідомості. Кожен мій день - це внутрішній діалог із сином: «Де ти, моя дитино?» Я працюю, тримаюся, виконую свої обов’язки, але думками щомиті поруч із ним.

Моє материнське серце не знає спокою. Воно пам’ятає кожну дрібницю: його турботу, дзвінки, прості слова, в яких жила безмежна любов. Мій Олександр - людина з великим серцем, для якого повага до матері, бабусі, дружини й людей була не просто словами, а способом життя.

Сьогодні моя історія - не лише про біль. Вона про силу материнської любові, яка не згасає навіть у найтемніші часи. Про віру, яка тримає. І про серце, що продовжує битися - там, де мій син.