Я  працюю в Ірпінському об’єднаному відділі Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області. Щодня маю справу з документами. Але насправді - з людськими долями, болем і надією.

Я добре пам’ятаю ті страшні дні в Ірпені. Дні, які назавжди поділили життя на «до» і «після». Тоді я втратила свій дім. Місце, де було все - затишок, спокій, дитячий сміх, звичайне життя. Усе зникло за одну мить. Залишилися тільки спогади… і біль, який не має форми, але живе всередині.

Тепер мій дім - це модульне містечко. Інші стіни, інші умови. Але я навчилася розуміти: дім - це не про стіни. Це про людей. Мій дім там, де мій син. І поки ми разом - я вистою.    

Я виховую його сама. І часто думаю, що це він дає мені сили жити далі. У його очах - моя віра. У його присутності - моя опора.

Щоранку я йду на роботу. До людей, які також втратили. Вони приходять відновити документи, а разом із ними - частинку свого життя. Я розумію їх без слів. Бо знаю, як це - починати з нуля, коли серце ще болить.

Я не називаю це силою. Це просто життя, яке треба прожити. Крок за кроком. День за днем.

Мій син уже знає більше, ніж мало б знати дитинство. Але він бачить головне - як виглядає любов, незламність. Як виглядає мама, яка не здається.

Ми вчимося радіти простому: прогулянкам, розмовам перед сном, щирому сміху. Ці миті тримають нас.

Мені кажуть, що я сильна. Але я просто мама. Мама, яка любить - навіть коли болить. І я знаю: саме ця любов і тримає.